Уклав Вахтанг Кіпіані. Друга світова. Непридумані історії. (не) наша, жива, інша

Олег Сидор-Гібелинда ・ Грудень 2018
Харків: Vivat, 2018.

Збірник спогадів тридцяти п’яти осіб — переважно гуманітарно-інтеліґентського стану (Тарас Антипович, Олег Коцарев, Марія Матіос, Олег Покальчук, Людмила Таран та інші) — цілісний, попри епізодичні відступи від жанрової концепції. Форма спогаду-сповіді переважає, але трапляються й інтерв’ю з характерними для жанру повторами, певною плутаністю і мовною аритмією. Окремі спогади оформлено як есеї або ж добре продумані історичні нариси, іноді полемічні (наприклад, останній: про те, що в 1948–1964 роках у СРСР таки святкували День Перемоги, хоч і не визнавали його за вихідний день: відповідь на антиміт останнього десятиліття). Виразно прорадянських поглядів не має ніхто, більшість опитаних мають толерантні погляди й проґресивні переконання, що відрізняє їх, скажімо, від багатьох голосів із найновішої книжки Світлани Алексієвич, які артикулюють хаотичний і нестрункий vox populi.

«Друга світова» — не лише про Другу світову, а й про події, які їй передували (Голодомор, пацифікація, сталінські репресії), а також ті, що були її наслідками; в деяких випадках пам’ять сягає жовтня та громадянської війни.

Розмову часом перебиває судомне квиління, особливо, коли йдеться про сімейні драми, але загалом оповідь викладено неквапливо, розважно, подекуди зі згадуванням довгої низки імен загиблих побратимів. Така зовнішня стриманість поготів обпікає. Поверхня оповіді нариває кривавими деталями чи не в кожному з оприлюднених текстів. Вирізняється історія життя шотландського бійця-волинщика — єдина, не пов’язана з Україною, тож резон її публікації не зовсім зрозумілий — можливо, демонстрування «іншого виміру» Другої світової війни, побіжний показ реалій «другого фронту»?

Словом, перед нами — донедавна альтернативна офіційній історія нашої землі. Спростування багатьох кліше соціялістичного минулого розпочалися у пресі ще від кінця 1980-х, пожвавилися в «нульові», спалахнули в «десяті». Не раз мовиться і про українсько-польський конфлікт, але тільки Олегу Покальчукові вдалося стерпно сформулювати його можливі причини. Зрештою, більшість оповідей обмежуються емпірикою, уникаючи узагальнень або висловлюючи їх обережно. Це лише посилює сумне враження від читання. Не потрібно бути великим мудрагелем, аби резюмувати: щоб вижити у такій бійні, людині часто-густо в поміч був сліпий випадок, рідше — дрібка кмітливости, а ще — добрі люди. Тобто рятунок — наслідок винятку, до того ж рідкісного, і це не обов’язково стосувалося концтабірного життя (більш-менш спокійним здається евакуаційне існування — приступне обранцям, але й тут є свої «винятки з винятку»: смерть від ножа «амністованого урки» в глибокому тилу).

«Моїм казково пощастило», «мене врятувала метрична виписка, яка дивом залишилася зі мною», «те, що сталося, було дивом», «вагітна Дуся врятувалася в дерев’яному туалеті», «Павло вийшов, і це його врятувало», «на щастя, один учитель-українець попереджав її про наближення небезпеки». «Непридумані історії» також є історіями несподіваного, непрогнозованого милосердя — нерідко з боку прямих ворогів (а якось так мовиться і на адресу «радянських військових льотчиків — дуже порядних, уже старших людей», і це з вуст галичанки). «Загалом рядові німці ставилися до нас добре». «Дід узяв гуску, пішов до німця-лікаря. Той довідку видав. Гуску не взяв». «У селі один час стояли хорвати… Хороші люди — прадіду твоєму шапку та чоботи подарували». Та чи не кожне з цих повідомлень «зрівноважує» картинка аґресії, жорстокости, нерідко неконтрольованої, попри знакомитий Ordnung, а є такі відомості, що милосердям ніяк не «компенсуються». І ще один неприємний висновок із прочитаного: не всі окупаційно-репресивні національні спільноти навіть епізодично виявляються здатні бодай на «хороший жест».

Більшість оповідей-сповідей насичено такою кількістю виразних, ґротескових деталей, що на кожну з них кортить написати окреме дослідження. Наприклад, про те, що в окупованому місті крутили фільми Чарлі Чапліна (це як, забули авторство «Великого диктатора»?); підпільники грабували німецькі банки, використовуючи гроші для підкупу окупантів; у радянській камері смертників двоє по черзі відсьорбують суп із однієї тарілки, бо навіть ложок їм не передбачено; один із таборів радянських полонених називався «Наталка фон Полтавка»; директора засолпункту ледве не лінчували, бо був у окулярах і капелюсі, як шпигун на плакаті; від голоду вмирали радянські солдати… на пунктах власного переформування в тилу; заарештований харківський бурґомістр устиг повідомити товариша про свій арешт, скориставшись… цитатою із Дикенса. Продовжувати приклади можна, здається, до безконечности; смішне і трагічне сусідять на кожному кроці, трагічного, на жаль, помітно більше.

Вахтанг Кіпіані наприкінці передмови, констатуючи значну кількість іще не надрукованих «історій», значуще прохоплюється: «І за іншої нагоди можна буде видати і другий, і третій том». Нетерпляче чекатимемо і другого, і третього — як і продовження напряму збірок «ОУН–УПА» та «Війна двох правд», які теж упорядкував і видав названий історик.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!