Януш Корчак. Дитя людське. Вибрані твори

Юлія Бентя ・ Вересень 2013
Київ: Дух і Літера, 2012.
Друге видання. Упорядник Світлана Петровська. Переклад Володимира Каденка, Костя Москальця, Олександра Ірванця

Не так багато книжок, виданих в Україні за часи незалежности, що за кілька років після появи на світ потребують перевидання. Та «Дитя людське» Януша Корчака, під обкладинкою якої зібрано видатні твори польсько-єврейського педагога «Як любити дитину», «Діти Біблії. Мойсей», «На самоті з Богом. Молитви тих, котрі не моляться», п’єсу «Сенат шаленців» і щоденникові записи 1942 року в чудових перекладах Олександра Ірванця, Володимира Каденка та Костянтина Москальця, – саме з таких. Збірку, що її впорядкувала голова Українського товариства Януша Корчака Світлана Петровська, підтримали Центр досліджень історії та культури східноевропейського єврейства НаУКМА, Центр Европейських гуманітарних досліджень НаУКМА та Інститут юдаїки, а загальне редаґування виконав видатний київський літературознавець Мирон Петровський.

Можна б згадати про роки перебування Корчака в Україні, про те, що саме тут було написано «Як любити дитину», про революційність його поглядів на виховання, та це навряд чи пояснить секрет його популярности у нинішніх читачів. Справа радше в іншому: пишучи нібито про дітей, Корчак насправді глибоко, прискіпливо й гранично відверто аналізує загальні закони життя суспільства, в якому співіснують різні покоління. Корчак далекий від цинізму, але чесний із читачем. «Дитину вродливу і дитину негарну слід виховувати по-різному», бо «удаване нехтування красою є пережитком середньовіччя». «Визнання потрібне новим сортам сиґарет і новим маркам вина, а не людям». «Щодо почуттів дитина переважає нас, оскільки у неї не виробилося гальмування. Якщо говорити про інтелект, то вона – щонайменше – є рівною нам, просто їй бракує досвіду». Та найгіркіші роздуми – про дітей із сиротинців, юрмами яких Корчак опікувався впродовж десятиліть: «Суспільство дало тобі маленького дикуна, щоб ти його обтесав, виліпив, зробив їстівним – і чекає. <...> Того, хто надто міцний – зламає, тихий – знищить, підступний – часом перекупить, бідному завжди закриє дорогу – хто? – ніхто – життя». Пишучи в щоденнику про одного з дітлахів, що три роки отруював існування цілій групі, Корчак не лише наполягає на потрібності карних колоній, а й натякає на смертну кару («Пан, либонь, пожартував? – Анітрохи... – Отже, ви не вірите у виправлення? – Я не Адлер»). Корчак мав мужність прийняти ситуації, в яких був безсилим. І разом із тим він описує чимало власних педагогічних винаходів, сутність яких насправді елементарна. Мудрий вихователь просто дозволив мешканцям сиротинців мати все те, що мають дорослі: з допомогою системи опікунів вибудував внутрішню суспільну ієрархію, навчив заробляти гроші під час чергування, мати власні, хай і символічні, заощадження, видавати власну газету, грати у власному театрі, вирішувати спірні справи в письмовій формі, провадити власне судочинство й багато іншого. Він був ідеальним президентом у далекій від ідеалу маленькій країні – з типовими для всіх держав конфліктами та проблемами. Тільки так, відмовившись від легких шляхів – тюремного тоталітаризму або рожевої утопії, Корчак і міг підготувати дітей до майбутнього поза інтернатом – до життя такого, яким воно є. Лишається сподіватися, що настанови видатного педагога прочитають і засвоять не лише нинішні вихователі, вчителі та батьки, а й ті, хто порядкує долями мільйонів.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!