Виявляється, чорний гумор може звучати по-материнському ніжно. Це засвідчує видання віршів і п’єс білоруської письменниці Вєри Бурлак.
Зміст збірки виправдовує її назву. Ідеться здебільшого про дітей і привидів. Але мисткиня не обмежується мітологічними ідеями про дитину — медіюма між дійсностями. Малюки та юнаки в доробку Бурлак спілкуються з потойбічними істотами («Вершы непрыгожай дзяўчынкі», «Накцюрн») чи самі є примарами («10 немаўлят»). Водночас кожен із таких привидів постає напрочуд реальним. Усвідомлюючи життєвість свого літературного світу, «я»-поет закликає: «Сябры! Суайчыннікі! Госці сталіцы! // Ратуйце! Згубіўся лірычны герой» («Аб’ява»). В іншому творі авторка страждає від результату пошуків, адже дістає стусанів од персонажа — бешкетної Качецки («Элегія № 3»).
Бурлак теж не вельми милує малолітніх героїв. Вони нидіють від кепського настрою («Катарсіс»), бояться еґоїзму довколишніх («Сястра»), знічев’я тонуть («Ля рэчкі дзеткі пасвяць коз…»). Реалії дошкуляють і дорослим — навіть «вічним образам». Чи не єдиний виняток — довгожитель Моцарт із вірша-портрета «Мне нейкі знаўца пад сакрэтам…». Проте, не взявшись за «Реквієм», композитор деґрадував. А Дон Жуан із однойменної драматичної мініятюри розчарувався в жінках…
Чи такий стиль виростає із піонертабірних жахастиків і Остєрових «шкідливих порад»? Можливо, хоча він здається концептуальнішим. Якщо вірити Бурлак, дитинство — цілковита фікція. Світогляд дитини тчеться з напружених профілактичних бесід із батьками, розповідей «поганих хлопців/дівчат», напучувань у школі. До моторошного легко звикнути, і грізні речі невдовзі сприйматимуться з допитливістю і безжурністю.
Так і незчуєшся, як виростеш та притупиш подібні на демонів страхи. Найбільшу кількість цих примар унаочнено в поемі-прозиметрі «Сачыненні вучняў 7-га класа “Б” па карціне К. Малевіча “Чорны квадрат”». Школярі висловлюються про аванґард, утім, пишучи що завгодно (гімн антифашизму, памфлет про націю, оду вчительці, яка перевірятиме твір) або просто перекреслюючи сторінки.
А ще ґротескний світ-текст містить потішні покликання. Наприклад, тут існують майже дікенсівські «Зомбі і сын» («Я даўно не жывая, даўно мне пара ў труну…»). Хлопчик-закладинка («Закладка») нагадує про ґолдинґівських «Паперових людців». Отже, і автор не помер, запевняє Вєра Бурлак, він лише став привидом, із яким няньчиться читач. Такий от чорний гумор.
