Osteuropa 2015, № 3. Entfremdet. Russland und der Westen 2015

Юлія Бентя ・ Березень 2016

«Відчужені. Росія і Захід у 2015 році» — так називається березневе число часопису «Osteuropa», у центрі якого вкотре опиняється Україна. Варшавський публіцист Адам Кжемінський у статті «Емансипація і обстоювання своїх прав. Українське питання, Захід і Росія» пише, що сучасна Україна скидається на стару Польську Республіку не лише етнічним і релігійним різнобарв’ям. Те, що було «польським питанням» у ХІХ–ХХ століттях, сьогодні стало «українським питанням»: прагнення до самостійности тих, хто звик бути підлеглим, обстоювання власних прав. Питання, чи демократична Україна керуватиметься нормами законів, важливіше за сировину із Сибіру. Німецький політолог Еґберт Ян аналізує передумови російської війни в Україні («Новий виток східно-західного конфлікту? Виклики світу і нові війни в Европі»). На його думку, воєнна експансія є наслідком політичного розколу в українському суспільстві та глибокої кризи у стосунках між Заходом і Росією, чому передували Косово 1999 року та Південна Осетія 2008-го. Вій-на в Україні може завершитися лише в тому разі, якщо европейська економіка і структури співпраці щодо безпеки вреґулюють змагання між Москвою і Брюселем, між східною автократією і західною демократією. Ян Клаас Берендс, фахівець Центру досліджень сучасної історії у Потсдамі, розглядає роль насилля у пострадянській Росії, що його вкотре довели анексія Криму і неоголошена війна на Донбасі («Рік насилля. Російська державна криза і війна проти України»). Насилля наявне у «примусових» вирішеннях економічних конфліктів, обстрілах російської Думи у 1993 році, «війні з тероризмом», спрямованій проти своїх громадян на Північному Кавказі, гібридній війні за межами власних кордонів. Про глибоку структурну кризу російської державности і політичну деформацію свідчить чіткий поділ усіх на «друзів» і «ворогів», використання внутрішніх репресій та зовнішньої аґресії.

Спираючись на класичну працю Пола Кенеді «Зліт і падіння великих держав», берлінський політолог Ганес Адомайт доводить, що падіння є наслідком провалля між витратами країни на внутрішню і зовнішню безпеку та її економічними можливостями («Імперська помилка Росії. Від стаґнації до занепаду»). Так було в СРСР, і нині Росія повторює цю помилку, посилюючи озброєння, утримуючи сусідів на кшталт Білорусі, субсидуючи анексований Крим та численні нежиттєздатні сепаратистські формування.

У статті «Леґенда про порушення обіцянки. Росія, Захід та розширення НАТО на Схід» німецький історик Штефан Кройцберґер зупиняється на дебатах, чи несе Захід частину відповідальности за анексію Криму та воєнне загострення на Донбасі. Вважається, що російська еліта почувається під загрозою через розширення НАТО на Схід. Захід нібито порушує обіцянку, дану на перемовинах «2+4», що просування НАТО на Схід не буде. Однак це трактування позбавлене підґрунтя: такої обіцянки ніхто не давав.

Постійний дописувач часопису Ролянд Ґец у статті «Інший світ. Всередині “Изборского клуба”: російська антизахідна інтеліґенція» розповідає про механізми, завдяки яким Кремль намагається запобігти «кольоровим революціям» у Росії. Аби спрямувати невдоволення людей на зовнішнього ворога, близькі до Кремля кола восени 2012 року об’єднали російських антизахідників і неліберальну інтеліґенцію в «Изборский клуб». Його «міні-ідеологія» поєднує православ’я, комунізм і західноевропейський правий радикалізм, «склеєні» докупи антиамериканізмом. Члени клубу закликають до посилення авторитарної внутрішньої політики та військової експансії, леґалізуючи дії Кремля.

Редактори московського інтернет-журналу Colta.ru Ґлєб Морев і Марія Стєпанова констатують глибоку економічну кризу незалежних медій у світі («Мертва хватка. Пейзаж російських медій під тиском»). У Росії ситуацію погіршує політичний тиск. Протягом минулих десяти років безліч критично налаштованих журналістів і редакторів було звільнено, телеканали та радіостанції закрито, вихід часописів зупинено. Причина завжди здається економічною, та насправді держава систематично обмежує засоби незалежного фінансування. Усі медії, які хочуть вижити, мусять бути лояльні до Кремля.

Політологи Ярослав Цвєк-Карповіч, Зузана Новак (Польський інститут міжнародних зв’язків) та Якуб Ґодзімірський (Норвезький інститут міжнародних зв’язків) дослідили, як Росія використовує енергетичні ресурси з геополітичною метою («Влада трубопроводу. Російська енергетична політика і ЕС»). «Ґазпром» лише формально є незалежною компанією, а фактично він служить Кремлю, визначаючи ціну на газ для сусідніх країн відповідно до політичних цілей. Залежність від російського газу — особливо чутливий компонент европейської енергетичної безпеки, тому ЕС має дослухатися до порад щодо пошуку альтернативної енергетичної політики.

Польські радикальні економічні та політичні реформи, розпочаті після 1989 року, мали величезний успіх і стали прикладом для України, вважає соціолог, координатор програм ЕС Польського інституту міжнародних зв’язків Себастьян Плученнік («Пасує чи не пасує? Польща як рольова модель для реформ в Україні»). Однак польські й українські реалії суттєво різняться. Кричуще економічне падіння України підготувало населення до швидких реформ, які надто важко впроваджувати в умовах деформованого олігархічного капіталізму та війни на Донбасі. Крім того, нинішня міжнародна ситуація значно гірша, ніж 1989 року, що заважає ЕС підтримувати Україну настільки, як це було із центральноевропейськими країнами.

Історикиня культури й публіцистка Навойка Чєшлінська-Лобковіч порушує болюче питання реституції культурних цінностей. 1940 року німецькі окупанти вивезли 1300 експонатів із Музею етнографії у Лодзі (тоді — Ліцманштадт) до Ляйпцизького музею. 1942 року частина колекції потрапила в Кельн, Гамбурґ і Ґетинґен. Східна Німеччина по-вернула ПНР «свою» частину колекції. Однак нинішня німецька влада вважає предмети, які досі зберігаються в Ґетинґені, запорукою перемовин про взаємне повернення культурних цінностей, «переміщених під час війни». Докладну інформацію про них замовчують або неохоче надають польським дослідникам, доступ до експонатів узагалі закрито.

Науковий співробітник Єнського університету Флоріян Мюльфрид збентежений можливою відмовою керівництва вишу у створенні катедри Кавказьких студій, що обґрунтовують бюджетними скороченнями («Академічне членокаліцтво. Кавказькі студії в Університеті Єни урізують»). На думку Мюльфрида, такий крок означає вбивство всієї наукової галузі, що суперечить рекомендаціям Німецької ради з питань науки та гуманітаристики, вимогам Конференції німецьких ректорів і положенням Міністерства освіти, науки та культури Тюринґії. Зрештою, таке рішення суперечить деклараціям про підтримку малих напрямків досліджень, одним із яких є студії Кавказького реґіону.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!