Бояна Кунст, Ана Вуянович, Анна Круліца... European Dance since 1989. Communitas and the Other / Taniec w Europie po 1989. Communitas i Inny

・ Травень 2015
New York — Warszawa: Routlege / Instytut Muzyki i Tanca, 2014.

Це двомовне видання за редакції Йоанни Шимайди є першою збіркою статтей із історії сучасного танцю в Центрально-Східній Европі. Літератури на цю тему вкрай мало, а ту, що є, переважно написано місцевими мовами і розкидано в маловідомих публіцистичних виданнях і на онлайн-порталах.

Збірка складається із дванадцяти статтей, присвячених історії сучасного танцю в країнах колишнього соціялістичного табору: від Словенії та Польщі до Естонії та Росії. Більшість авторів пропонують ґрунтовну історіографію розвитку сучасного танцю впродовж минулих тридцяти років і аналізують способи його взаємодії з полем візуального мистецтва в кожній конкретній країні (тяжіння до драматичного театру чи концептуального мистецтва).

Утім, деякі автори виходять за межі такого підходу і пропонують свою концептуалізацію процесів, що відбувалися з танцем у їхніх країнах від кінця Другої світової війни і до другої декади 2000-х років (Бояна Кунст про Словенію, Ана Вуянович про Сербію, Анна Круліца та Юлія Гочик про Польщу).

Практично кожна стаття описує стан танцю як явища культури в часи комуністичної диктатури. Держави підтримували балет і сценічні форми фольклору, вилучаючи й знищуючи інші форми танцю, формувався і тиражувався образ тренованого та «приборканого» ідеального соціялістичного тіла, що було єдино можливим видимим тілом. Така політика, разом із майже повною інформаційною блокадою, призвела до того, що танець у Центрально-Східній Европі розвивався ізольовано від процесів, які в той час відбувалися в Західній Европі та США.

Словенський режисер Янес Янша (псевдонім Еміля Хрватіна) 2001 року висунув провокативну тезу: «Сучасний танець існує лише в демократичних суспільствах і не існує в недемократичних». Проте є хибним враження, нібито все, що відбулося в сучасному танці Східної Европи, було просто імпортовано із Заходу. Покоління східноевропейських танцівників і хореографів, які вчилися у піонерів сучасного танцю: Айседори Дункан, Жака Еміля Далькроза, Рудольфа Лабана та Марі Віґман, — після 1945 року не могло зреалізувати ідеї своїх учителів. Більшість еміґрувала й працювала за кордоном, а після війни залишила заняття танцем або займалася з аматорами. Аматорські осередки, що проскакували крізь сито ідеології, склали основу для сучасного танцю в багатьох посткомуністичних країнах.

У вступі до книжки британський історик танцю Рамзі Берт визначає таку ситуацію існування сучасного танцю у країнах колишнього соцтабору як communitas (термін Віктора Тернера), коли колосальні зусилля груп індивідів ідуть на те, щоб протистояти непридатним для праці умовам, що їх створили соціяльні та владні структури, і пом’якшувати їх.

Після революцій 1989 року і падіння тоталітарних урядів сучасний танець у Центральній Европі почав розвиватися інтенсивніше. Долаючи статус тотального автсайдера, тепер він проходить стадії інституціоналізації та визнання на державному рівні, що передбачає фінансування і офіційний статус.

Впадає у вічі відсутність в антології статті про Україну, адже це той випадок, коли «відсутність історії каже більше за будь-яку історію». Сучасний танець в Україні вже тривалий час існує на рівні численних розпорошених хореографічних ініціятив, які чекають на дослідницьку систематизацію. Саме тому ця антологія буде цікава українським науковцям, хореографам і мистецтвознавцям.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!