Це двомовне видання за редакції Йоанни Шимайди є першою збіркою статтей із історії сучасного танцю в Центрально-Східній Европі. Літератури на цю тему вкрай мало, а ту, що є, переважно написано місцевими мовами і розкидано в маловідомих публіцистичних виданнях і на онлайн-порталах.
Збірка складається із дванадцяти статтей, присвячених історії сучасного танцю в країнах колишнього соціялістичного табору: від Словенії та Польщі до Естонії та Росії. Більшість авторів пропонують ґрунтовну історіографію розвитку сучасного танцю впродовж минулих тридцяти років і аналізують способи його взаємодії з полем візуального мистецтва в кожній конкретній країні (тяжіння до драматичного театру чи концептуального мистецтва).
Утім, деякі автори виходять за межі такого підходу і пропонують свою концептуалізацію процесів, що відбувалися з танцем у їхніх країнах від кінця Другої світової війни і до другої декади 2000-х років (Бояна Кунст про Словенію, Ана Вуянович про Сербію, Анна Круліца та Юлія Гочик про Польщу).
Практично кожна стаття описує стан танцю як явища культури в часи комуністичної диктатури. Держави підтримували балет і сценічні форми фольклору, вилучаючи й знищуючи інші форми танцю, формувався і тиражувався образ тренованого та «приборканого» ідеального соціялістичного тіла, що було єдино можливим видимим тілом. Така політика, разом із майже повною інформаційною блокадою, призвела до того, що танець у Центрально-Східній Европі розвивався ізольовано від процесів, які в той час відбувалися в Західній Европі та США.
Словенський режисер Янес Янша (псевдонім Еміля Хрватіна) 2001 року висунув провокативну тезу: «Сучасний танець існує лише в демократичних суспільствах і не існує в недемократичних». Проте є хибним враження, нібито все, що відбулося в сучасному танці Східної Европи, було просто імпортовано із Заходу. Покоління східноевропейських танцівників і хореографів, які вчилися у піонерів сучасного танцю: Айседори Дункан, Жака Еміля Далькроза, Рудольфа Лабана та Марі Віґман, — після 1945 року не могло зреалізувати ідеї своїх учителів. Більшість еміґрувала й працювала за кордоном, а після війни залишила заняття танцем або займалася з аматорами. Аматорські осередки, що проскакували крізь сито ідеології, склали основу для сучасного танцю в багатьох посткомуністичних країнах.
У вступі до книжки британський історик танцю Рамзі Берт визначає таку ситуацію існування сучасного танцю у країнах колишнього соцтабору як communitas (термін Віктора Тернера), коли колосальні зусилля груп індивідів ідуть на те, щоб протистояти непридатним для праці умовам, що їх створили соціяльні та владні структури, і пом’якшувати їх.
Після революцій 1989 року і падіння тоталітарних урядів сучасний танець у Центральній Европі почав розвиватися інтенсивніше. Долаючи статус тотального автсайдера, тепер він проходить стадії інституціоналізації та визнання на державному рівні, що передбачає фінансування і офіційний статус.
Впадає у вічі відсутність в антології статті про Україну, адже це той випадок, коли «відсутність історії каже більше за будь-яку історію». Сучасний танець в Україні вже тривалий час існує на рівні численних розпорошених хореографічних ініціятив, які чекають на дослідницьку систематизацію. Саме тому ця антологія буде цікава українським науковцям, хореографам і мистецтвознавцям.
