Анджей Стасюк. Фадо

Андрій Любка ・ Лютий 2010
Київ: Грані-Т, 2009.
Переклад з польської Богдани Матіяш

Автомобіль мчить нічною трасою якоїсь країни, світло фар вириває з темряви силуети запізнілих подорожніх, прикордонні стовпи, обриси потемнілих гір, які громадяться на горизонті, і все, що залишається позаду – це лише минуле, щемке й тужливе, як португальська меланхолійна пісня – фадо. «Фадо» починається на дорозі, образом дороги продовжується, ним же й закінчується. Анджей Стасюк нанизує на папір свої враження, як стародавній літописець, а погляд його переважно зупиняється на речах, на які ми, напевно, ніколи не звернули би належної уваги.

«Фадо», як й інші Стасюкові книжки, – збірка надзвичайно лірична і переконлива: читаючи її, розумієш, що іншої Европи більше не існує, її минулий час не більше, ніж пам’ять. Варто зауважити, що фадо як образ з’являється в книжці всього раз – і то ніби мимохідь, але атмосфера пісні пронизує весь текст, часто-густо компенсуючи надмірну простоту авторського стилю. Скажімо, прискіпливе розглядання банкнот наводить автора на міркування то про видатних поетів, зображених на купюрах, то про різні архітектурні пам’ятки, а то й зовсім про людей, які цими грошима розплачувалися за свій алкоголь у придорожніх барах, давали ними милостиню чи виймали їх з нетрів дешевого, але теплого одягу в своїх Татрах, Карпатах, Сучаві, Сату-Маре, Загоні, Варшаві. Й – неймовірно! – ці роздуми раптом стають спробою приватної історії людини, села, реґіону чи навіть цілої Центрально-Східної Европи. Крім того, у «Фадо» виразно прочитується певна «письменницька» відраза до цивілізації в сенсі урбаністичного гамору й вигод, і складається враження, що автор ніби повертає нас до «незамулених джерел» – тих же гір, сіл, простих людей, до переосмислення образу «Великої подорожі», чим, зрештою, і є «Фадо». Мозаїка різноманітних образів і картинок, які нам показує Стасюк – якесь геть імпресіоністичне, фотографічно-малярське поєднання слова і настрою, простоти й спокою.

І так воно зі Стасюковим письмом весь час – і коли він пише про присвячену творчості Данила Кіша конференцію в іще місцями поруйнованому Белґраді, і коли згадує про масове бажання поставити на широку ногу виробництво пам’ятників Івану Павлу II в Польщі, – завжди об’єктив автора плавно рухається від важливого до ледь помітних деталей, від містичного й метафізичного до особистого, що й робить його прозу такою близькою кожному й водночас глибокою та справді доброю.

Двадцять чотири малі есеї, які складають «Фадо», сповнені дивовижним спокоєм глядача й учасника великої Історії, яка розгортається навколо і всередині тебе, і кожен спогад, кожен рядок – лише вияв неймовірної вдячности за все пережите і побачене, за всі кілометри і всі випадкові знайомства.

Бо, на погляд письменника, все навколо настільки прекрасне й водночас нетривке, настільки глибоке, що неодмінно потребує фіксації – у спогадах, у книжках, на фотографіях, адже ще одна мить – і Карпати стануть невидимими за стіною вогкого туману, а ти залишишся посеред Всесвіту й темряви наодинці з вогником своєї дешевої цигарки. А невдовзі й вона погасне.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!