Жан Бодріяр. Фатальні стратегії

Дмитро Шевчук ・ Грудень 2011
Львів: Кальварія, 2010.

Книжку Жана Бодріяра можна проінтерпретувати як своєрідну діягностику культурної, соціяльної, політичної катастрофи сучасности. Це передусім катастрофа смислу. Хоча ми не маємо певности, чи ця катастрофа вже сталася, а чи лише чекає на нас. Єдиними її ознаками є прагнення крайнощів, передусім на рівні об’єктів, що набивають ціну своєї сутности, зумовлюючи появу чистого об’єкта і його стратегії у вигляді суб’єкта. Сучасність характеризується тим, що об’єкт зникає з обрію суб’єкта і завдяки цьому залучає суб’єкта до своєї фатальної стратегії. Радикалізація усього в світі, набуття явищами своїх «гіпер-» форм, розчинення речей у «більш видимимому, ніж видимість», «ескалада фінальности» – такими поняттями філософ описує сучасний стан світу, його «патафізику». Ми досягнули точки, яку Бодріяр називає dead point, – «мертвого пункту, що в нім будь-яка система перетинає тендітну межу обернености, суперечности, сумніву, аби живцем увійти в не-суперечність, у своє власне розгублене споглядання, в екстаз…».

Фатальні стратегії – це стратегії, до яких слід звернутися, аби осягнути потойбіччя. Тут не йдеться про теологію, про життя після смерти. Межу, що відділяла нас від потойбіччя, подолано вже тепер. Бодріяр зазначає: «Ми вже доправди потойбіч. Уява нам підневолена, істина й розум підневолені, ми переживаємо чи незабаром переживатимемо довершеність соціяльного, все під рукою, небо утопії спустилося на землю, й усе, що виглядало райдужною перспективою, віднині переживається». У цій потойбічній ситуації ми зустрічаємося із трансполітичним (прозорість і непристойність усіх структур у світі, позбавленому структури), приреченням світу на крайнощі, відсутністю принципу реальности і принципу втіхи, білою магією екстази і зачарування, тавтологічною і ґротесковою довершеністю процесів істини.

Непевність щодо схоплення фатальних стратегій властива самому Бодріярові. «Чи ж існують ці фатальні стратегії? – пише він. – Здається, не зумів я ні окреслити їх, ні їх торкнутися, та й сама ця гіпотеза видається радше мрією…». Стратегії ми радше вигадуємо, щоби панувати над об’єктами. Але ніщо не може вберегти нас від фатальности. Парадокс між «фатальністю» та «стратегією» долається, якщо взяти до уваги, що об’єкт бере свою фатальність за стратегію й грає в гру за іншими правилами, аніж ті, що передбачені банальними теоріями.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!