Игорь Гильбо. Фотографии

・ Грудень 2009
Киев: Оптима, 2007.

Окрема книжка робіт фотографа Ігоря Гільбо – несподіванка для пошановувача української світлини. Цей автор не був учасником масштабного проєкту «Інсайт. Українська чорно-біла фотографія XXI сторіччя», котрий 2008 року з успіхом реалізували Олександр Глядєлов і Фелікс Хачатурян. Ігор Гільбо своєю творчістю також не привернув уваги модного київського ґалериста Павла Гудімова, з ініціятиви котрого нещодавно постала серія «Українська фотографія». Його фотоальбом вийшов у світ у видавництві «Оптима».

«Відгуки глядачів на нечисленних виставках переконали мене, що деякі мої світлини варто зібрати в одну книгу», – скромно звертається до читача Гільбо й одразу ж поспішає злеґітимізувати свою публікацію передмовою аж чотирьох осіб. Автори вступних текстів добре розшифровують зміст доробку свого друга. «Майже всі його етюди енергетично та по-людськи теплі», – відзначив Всеволод Речицький. Колезі з Чехії Карлові Цудліну імпонує «гуманність» доробку фотографа. Ці коментарі до книжки, однак, дещо грішать своїми надто дзвінкими характеристиками (його, наприклад, називають тут «майстром, котрому склав би компанію на фотографічному пленері і сам Судек»), або ж повторюють достатньо очевидніштампи про те, що техніка сьогодні доступна всім охочим, однак фотографів від цього більше не стає.

Як очевидно з альбому, у Гільбо були дуже теплі стосунки з уже покійними батьками. Милий портрет подружжя відкриває книжку. А продовжено її подібними за духом «гуманними і людяними» світлинами, що зображують жителів Росії (у першому розділі – Новгородської области, у другому – району Білого моря), а згодом і України, Словаччини, Чехії.

Останні роки Ігор Гільбо живе та працює в Києві, а тут багато авторів іще за інерцією з радянських часів сповідують принципи «антифотографії» – практики, що зросла з харківської школи у 1970-х роках і виправдовувала так звану «чорноту», тобто ілюстрування подій і людей у неґативному світлі. З цього альбому видно, що його автор не є «кров’ю і плоттю» місцевої тусiвки, і це робить його привабливішим. Свідомий того, що фотографія є насамперед процесом вибору, коли і що фотографувати (або ж – що друкувати, а що залишити непоказаним), майстер пропонує читачеві своє позитивне, тепле бачення реальности.

Виданню дуже бракує вступу, де йшлося б про те, які теми заторкує автор. Їх тут чимало, тому, мусимо визнати, книжка не до кінця сприймається як цілісний твір. Зрештою, сама назва альбому «Фотографі .» підказує, що у ньому просто зібрано те, що вважалося найкращим. Слід також відзначити, що такого типу фотографію зазвичай подають у супроводі із поясненнями, що не так часто робить Гільбо. Наприклад, загадкою для читача стає незатитулована серія світлин про євреїв, або ж знімки із загальними назвами, як-от «Словаччина». Особливо інтриґує використання однієї «словацької» роботи на обкладинці видання. Тут вона подана у кадрованому вигляді і завдяки зміщенню зорового центру (зі статечного чоловіка на хлопчика) здається чужою тій, що знаходимо в альбомі. Тоді виникає запитання: «А про що власне тут ідеться? Яка з двох версій є завершеною?». Заради справедливости відзначимо, що згаданий кадр – чи не єдиний із альбому, що дозволяє такі блукання ока, провокуючи певне замішання.

Однак, попри усі нюанси із конструкцією видання і, можливо, недосказаність у текстовій його частині, альбом прочитується візуально, що є найголовнішою характеристикою такого типу публікацій, і, що важливіше, він добре працює на чуттєвому рівні. Творчість Ігоря Гільбо є хорошим зразком фотодокументалістики, саме тому його книжка і привертає до себе увагу.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!