Андрій Макін. Французький заповіт

Софія Ольжин ・ Лютий 2019
Харків: Ранок, Фабула, 2017.
Переклала з французької Світлана Орлова

Роман є першим україномовним виданням Андрєя Макіна — російсько-французького письменника з франко-російським корінням. Він перший і поки що єдиний не-француз, який отримав Ґонкурівську премію.

Макін не дуже охоче розповідає журналістам про своє совєтське минуле, тому навіть у Франції про нього відомо небагато. Історія появи на світ Макіна-письменника нагадує варіяцію на тему Попелюшки. Власне, інтерес до нього виник уже як до лавреата Ґонкурівської премії.

Макін виріс у провінційному російському містечку. Його бабуся Шарлота Лємоньє, француженка за походженням, більшість життя провела в радянській Росії, навчила онука своєї рідної мови. Коли радянські імперські стіни почали сипатися, Макін еміґрував до Франції, де спершу бідував і жив у покинутому склепі на кладовищі Пер-Ляшез у Парижі.

Видавці сприйняли скептично його перші романи, оскільки не повірили у здатність не-француза писати французькою так щиро і грамотно. Тому письменникові довелося вигадувати собі перекладачів, які буцімто перекладали тексти з російської. До такої містифікації Макін удавався, аж поки 1995 року редакторка одного престижного паризького видавництва взялася надрукувати його роман «Французький заповіт», який одразу ж визнали ґонкурівські академіки. Якщо врахувати те, що цю премію присуджують винятково французьким письменникам, то цим жестом Макіна визнали за справжнього француза.

«Французький заповіт» одночасно і захоплює, і постійно викликає суперечливі враження. Його читаєш на одному подихові, але постійно хочеться кричати: «Не вірю!». Прискіпливого читача може спантеличити хронотопіка тексту. Шарлота, бабуся головного героя, яка остаточно переїхала з Франції до радянської Росії під кінець Першої світової, живе чи то в сибірському містечку Боярську, чи то в Саранзі. Навіть саме її помешкання розташовано то на цокольному, то на другому поверсі будинку. Така ж плутанина виникає і з віком головного героя та його бабусі, особливо коли автор дає вказівки на реальні історичні події.

Ця плутанина може бути ознакою фантазму, симулякра, який постає з однієї світлини Шарлоти. Попри тяжкі випробування долі, поневіряння, тричі «похованого» чоловіка, вона залишається вічно молодою, постійно зберігаючи загадкову усмішку «пті пом». Її обличчя — незворушне й навіть незмінне, коли вона ховає власну дочку (матір оповідача). Складається враження, що Шарлота ніколи не виходить із балкону, постійно зашиває старий мережаний комірець і згадує минуле. Решта персонажів у романі вельми невиразні, переважно безіменні; вони зникають із наративу без жодних пояснень і мотивацій. Наприкінці залишаються тільки головний герой (який теж дуже довго був безіменним) і Шарлота.

Говорячи саме про це видання, не можна оминути увагою переклад. Із нього рельєфно постає факт, що і перекладачка, і коректор, і редактор лише вивчали українську мову — так, тут саме недоконаний вид. Не надто розмаїта лексика, недолугі спроби перекладу віршованих фраґментів і зовсім школярські помилки (на кшталт «ганок», замість «ґанок»), подібні до вибоїн на трасі: наче й хочеться прочитати роман на одному подиху, насолодитися його поетикою, — ба ні: постійно мусиш маневрувати й уповільнюватися.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!