Ярослав Поліщук. Гібридна топографія. Місця й не-місця в сучасній українській літературі

Віктор Іщенко ・ Грудень 2018
Чернівці: Видавництво 21, 2018.

Нову книжку Ярослава Поліщука присвячено літературному топографуванню пам’яті. Автор підступає до цієї теми у попередніх книжках, особливо в «Реактивності літератури», наголошуючи «невигойні рани пам’яті» і «спокуси історією» (назви підрозділів монографії). Студії донецького тіла, завдяки яким літературознавець виходить на актуальність теми пам’яті в сучасних гуманітарно-культурних процесах в Україні, в «Гібридній топографії» представлено поглиблено і в ширших контекстах. Війна (як і Майдан) стає відправною подією (як у Жака Дериди), яка реструктурує смислове поле так, що звичні ієрархії піддано деконструкції та верифікації: недиференційована концептуально епоха постправди все тотально гібридизує. Тут варто згадати і вплив медій на літературу в часи гібридної інформаційної війни. Автор слушно зауважує, що нині з позицій інформаційної ери ми часто легковажимо роллю літератури, позаяк соціяльні мережі та віртуальна реальність заступають її за популярністю і затребуваністю в плані отримання досвіду. Однак у перехідний для суспільства період література формувала нову якість культури, впливала на суспільні настрої. Через топоси війни і гібридности автор доходить висновку про існування (літературну репрезентацію) місць і не-місць у символічній географії.

Поліщук використовує концепцію гіпермодерну Марка Оже, в такий спосіб кшталтуючи теоретичну пропозицію: символічний капітал (культура) локалізує місця і не-місця в літературних текстах, оприявнюючи симптоми хворого тіла (анексований Крим, рана Донбасу, культурна амнезія тощо).

Між місцем і не-місцем, уважає літературознавець, відбувається війна. Саме вона є тим плазматичним буфером, що парадоксально активізує процеси номадичности й транзитности (порівняймо із «Транзитною культурою» Тамари Гундорової). Цим і визначено структуру книжки, що має три розділи: місця пам’яті, зона війни, не-місця. Прикметно, що місця — як локус, що відбувся, — іманентно несуть присутність пам’яті, тобто є уже-освоєними, тоді як не-місця є «місією нездійсненною», тобто такими, що іще чекають на своє повоєнне освоєння і присвоєння.

Тож можна виділити декілька проблемних запитань, на які провокує книжка. Що дає війна літературі в аспекті пам’яті, як реактуалізація пам’яті проявляється в текстах? Що робити з проблемними місцями пам’яті, неоднозначними топосами? Чи можливо визначити літературу як номадичну? Адже, згадуючи Дельоза і Ґватарі, номадичний простір не є необмеженим, бо завжди перебуває між структурованим і незасвоєним.

Варто сказати про виграшність стилю написання: оповідну манеру зорієнтовано на ширший загал, аніж академічна спільнота. Залучаючи контектуальне поле медій, історії, культури, Поліщук аналізує найсвіжіші зразки літератури в Україні — переважно це прозові твори. Добір текстів є суб’єктивним, чого й не приховує і автор. Новий роман (чи таки парароман?) Юрія Андруховича критиковано разом (але не поряд) із творами Володимира Лиса, а метафори та метонімії Донбасу, експліковані у творах Володимира Рафєєнка та Сергія Жадана, надаються до зіставлення з «австроностальгією» Софії Андрухович та місцями пам’яті Надії Мориквас. Загалом складається приємне враження від якісного поп-наукового наративу, що його професор Поліщук із властивою йому професійною еквілібристичністю та виваженістю і точністю пропонує читачеві. Тут немає бравади термінології, натомість є ориґінальність авторових висновків, сміливість висловлених тез і безапеляційна легкість доказовости. Часто залишаються відкриті запитання, що залучає читача до співпраці і діялогу з текстами.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!