Микола Гриценко. Голоси на вітрі

Наталя Котенко ・ Травень 2007
Львів: Піраміда, 2004.

«Відгуки всі надсилати прошу Господу Богу», – так звертається Микола Гриценко, досвідчений коронатор слова, автор кількох збірок і лавреат кількох премій, до поціновувачів своєї поезії.

Як водиться, поезія – вона про все. От і пише пан Гриценко про мураша на гривастім коні, про лопухи, про вічне (кохання, вірші тощо), про очі з реклами, про електрифікацію на селі, про бабу Пріську та святу буденщину. Від тексту добряче тхне нарцисизмом та еґоцентризмом («А якщо отой князь, Світлий Князь Солов’їний – то я?», «Я – соняшник, мені любові треба», «Я – птах вкраїнський! Я мандрівний птах»), – словом, Фіхте відпочиває. Поет активно займається ліричним основоскладанням на кшталт сінокосна чи злотоповінь. Приємно дивує залізна логіка метафор: «місяць у небі, мов срібна колиска, сльозу молоду не пуска». В іншому місці ліричний герой стоїчно «викочує сльозину, мов зорю», яка мусить упасти в борозну та вродити – куди там Камю чи Лесі! Це ж бо ориґінальна поезія, в серці якої cміються солов’ї та курличуть журавлі...

Але не такий уже ліричний герой і тонкосердний. Його трубадурно-любовний голос («то не моя, що грається більярдно в людські серця азартно») враз змінюється на інвективний, коли йдеться про соціяльне чи політичне життя. Воно то зрозуміло, що поетові болять усі рани історичного безталання рідного народу, але чого ж мусить корчити читачів? Хоча… Гриценко правильно чинить, зайве вказуючи моральним перстом несвідомим співвітчизникам на їхні гріхи, бо свою батьківщину він одночасно «любить і проклинає», а тому його гнів справедливий. Але краще не згадуватимемо комплексу національної меншовартости, бо нині це немодно. Часом висока поезія «Голосів на вітрі» скочується до шароварщини з кущем калини замість духовного орієнтира, але, як відомо, мета виправдовує засоби. Отож, як бачимо, громадянська лірика в українській літературі квітне буйним квітом.

Поет, що протиставляє себе поетам кавовим і хамовим, заявляє про свою виняткову позицію: він, на відміну від них, зріднюється зі справжнім українським словом. Поет, що любить «слухать вітру тиху музику», той же вітер використовує у боротьбі з літературними опонентами: «розстебну два ґудзики і “окроплю” понти їх ґонорово», – погрожує музолов.

А так книжечку почитати можна: і формат невеликий, і сторінок небагато. І дуже веселить. А сміх, як відомо, продовжує життя.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!