Пьотр Ібрагім Кальвас. Єгипет: харам, халяль

Ія Ківа ・ Грудень 2018
Львів: Човен, 2018.
Переклав із польської Лесь Белей

На обкладинці книжки польського письменника Пьотра Ібрагіма Кальваса зображено велику тушу забитої тварини; ліворуч — дві жінки у хіджабах, одна з яких вбрана більш демократично, в джинси. Світлина нагадує ілюстрації зі шкільних підручників до дарвінівської теорії еволюції видів, недвозначно натякаючи, що доля жінки в деяких мусульманських країнах не надто відрізняється від становища худоби. А це означає, що можна не лише не перейматися почуттями жінок, а й вільно розпоряджатися їхніми тілами, відтинаючи зайве. Ні, мова не про пластичну хірургію, а про традицію жіночого обрізання, коли вирізають клітор і статеві губи, аби жінки ніколи не зазнали задоволення від сексу. Ця варварська процедура називається хітан, і від 2008 року в Єгипті її офіційно заборонено. Та на практиці маємо брудні леза, антисанітарію, жах і біль, як наслідок — хвороби та запалення, що часто завершуються смертю. Не кажучи вже про психологічну травму на все життя в тих, кому «пощастило» його зберегти. Недарма розділ про хітан називається «Пекло жінок».

Із книжки дізнаємося, що 70% єгиптян — проти обрізання дівчат, хоча зазнають його близько 95% жінок. Усвідомлення абсурду або ж дикунства певного явища в Єгипті не спричиняється до широкого спротиву чи реформ. Панування звичаєвого диктату над правами людини для Єгипту є нормою. Це ж стосується і диктату релігійного. «Бог понад усе». Хочеться додати: людина — ніщо. У Єгипті релігія не може бути приватною справою, «релігійні погляди кожного єгиптянина і єгиптянки зазначені в паспорті, що включає їх у суспільство або цілком викидає з нього, ба навіть може бути приводом до вбивства».

Чи має вибір людина, затиснута в традиційному суспільстві поміж Сцилою звичаю і Харибдою релігії? Так, але невеликий: між «харам» (заборонено) і «халяль» (дозволено). До того ж приписи Традиції в руках людини стають надто гнучкими («нужда скасовує заборону»). А ще існує третє чарівне слово: «мактуб», тобто «так було записано». Це різновид фаталізму, доведений до абсурду. Воно й не дивно: в країні, де суспільство є кастовим, людське життя нічого не варте, царює культ минулого та панічний страх перед майбутнім і змінами, годі шукати раціональних пояснень та логіки. Головне підтримувати минуле в бурштиновому стані й перетворювати всі перспективи зрушень на минуле в майбутньому. Нічого не нагадує? Так, у тексті побіжно згадано Росію.

Попри те, що Кальвас не обходить увагою найконтроверсійніших особливостей ісламського світу, книжка не має на меті критикувати. Це радше відкритий до питань і обговорення погляд европейця на культуру, яка такого погляду на себе не має. Це не зверхня позиція білого чоловіка щодо відсталої африканської держави. Ідеться радше про закоханість автора в чужу країну і принципово відмінну культуру з абсолютною неможливістю змиритися із суперечностями, якими вона сама собі завдає шкоди. Власне, текст — це спроба не показати (зробити репортаж) Єгипет, а його пояснити. Передусім собі як людині, що вирішила оселитися в цій країні. Саме тому автор крок за кроком занурюється у світогляд та мислення єгиптян, намагається розібратися в їхніх політичних уподобаннях, релігійних переконаннях, ставить незручні запитання салафітським проповідникам, оприявнює суперечності й дає право голосу невидимим і марґіналізованим спільнотам.

Кальвасів Єгипет не двомірний; він часом смішний, часом нестерпний. А ще — дуже смачний. Книжка може правити за путівник нетуристичним Єгиптом, що руйнує стереотипи про країну — і позитивні, і неґативні. Але з одним застереженням: мандрівка буде радше інтелектуальною, ніж ландшафтною. При цьому треба розуміти, що найгостріші питання в ній змогли стати видимими лише тому, що свого часу автор прийняв іслам. Арабський світ не є відкритим до невірних (кяфірів), тим паче щодо проблем, які він старанно намагається приховати від самого себе. Тим ціннішою є ця інсайдерська інформація для тих, у кого Єгипет асоціюється з фараонами, пірамідами або ж Хургадою.

Можливо, український читач запитає себе: що я Єгиптові, що мені Єгипет? За статистикою, мусульманином сьогодні є кожен четвертий мешканець Землі. Це той самий Інший, про якого ми знаємо небагато і навряд чи воліємо його бачити. Хоча він завжди поряд: у вигляді або продавця шаурми на привокзальній площі, або сусіда з будинку навпроти, чия дружина ніколи не вийде на люди з непокритою головою.

А ще книжка «Єгипет: харам, халяль» — текст про людей як таких. Бо хіба кожен із нас не має власних внутрішніх заборон і забобонів, хіба кожна культура не має власних «дозволено» та «не можна»? І це привід до осмислення.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!