Ришард Капусцінський. Імперія

Роксоляна Свято ・ Листопад 2013
Київ: Темпора, 2012.
Переклад з польської Дзвенислави Матіяш

Ришард Капусцінський – класик польського репортажу й один із найвідоміших у світі польських мандрівників, чиї книжки про «кольорові континенти Азії, Африки та Латинської Америки» вже не одне десятиліття вважаються ледь не канонічними у своєму жанрі. «Імперія» ж – книжка нетипова в доробку Капусцінського, хоч би тому, що в ній описано країну, про яку, зізнається сам автор, він мав «фраґментарні та поверхові» знання, хоч і споглядав її зблизька впродовж понад пів століття – від 1939 року, коли совєтські солдати ввійшли до його рідного Пінська, й аж до початку 1990-х, коли мандрував союзними республіками, спостерігаючи розпад «Імперії» (яку він, до речі, інакше тут не називає) та ейфорійний процес народження нових країн. Структурно книжку поділено на три великі частини.

В «Перших зустрічах (1939–1967)», окрім дитячих воєнних спогадів, він описує свою подорож транссибірською маґістраллю 1958 року, найсильнішим враженням від якої стали нескінченні снігові рівнини, оперезані тисячами кілометрів колючого дроту: тут, згадуючи про долі окремих відомих йому «засланців», Капусцінський пропонує і власну «формулу» Сибіру, – «морозяний крижаний простір + диктатура». Наступна подорож 1967 року сімома південними республіками стала для автора, без перебільшення, відкриттям «іншої» Імперії, вже не «сірої» та «монолітної», а навпаки, – яскравої та строкатої, як східний килим, у якому кожен клаптик має власні ориґінальні історію та візерунок.

«Із висоти пташиного польоту (1989–1991)» – це повернення у почасти знайомі місця (і міста), але вже в зовсім іншому історичному контексті. Тепер, мандруючи тими ж або сусідніми республіками, Капусцінський приглядається не так до самобутнього минулого, як до сучасности: його цікавлять актуальні процеси – поступове віддалення від імперського центру та психологія «перехідного періоду», з усіма її парадоксами, такими подібними і в Баку, і, наприклад, у Києві. Втім, замислюючись над історією Союзу, автор, звісно, міркує про деякі речі в часовій перспективі – скажімо, коли пише про історію Храму Христа Спасителя в Москві чи про причини загибелі Аральського моря в Узбекистані. В Україні Капусцінський стає свідком демонтажу пам’ятника Лєнінові, бесідує з Іваном Драчем про Рух, споглядає краєвиди Дніпра (порівнюючи його з Нілом та Амазонкою) і «жахіття» київських комунальних господарств, згадує про трагедію Голодомору 1930-х і нарешті споглядає поруйнований Дрогобич, шукаючи в ньому слідів Бруно Шульца. Завершується ж ця трирічна мандрівка поверненням до рідного Пінська: так замикається понад півстолітнє коло приватної історії самого Капусцінського.

Нарешті, остання частина – «Далі буде (1992–1993)», прогностична: покладаючись на свої досвід і знання про совєтську імперію, автор міркує про те, що може чекати постсовєтські республіки в найближчому майбутньому. І вже з висоти нинішнього дня можемо сказати: чи не всі тривожні симптоми, які він зауважив, нині встигли вирости в серйозні проблеми. А його прикінцева цитата з «Війни і миру» Толстого видається нині такою ж слушною, як і двадцять років тому: «Ми один Богзнає куди їдемо, й один Бог знає, що з нами діється!».

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!