Тарас Шмігер. Історія українського перекладознавства XX сторіччя

Альбіна Позднякова ・ Вересень 2010
Київ: Смолоскип, 2009.

Текстові цієї книжки передують доволі патосні епіграфи із Тараса Шевченка (про потребу розібрати у нашій культурній спадщині все до титли) та Івана Франка (про обов’язок працювати для свого народу). Втім, очевидно, що такі монографії пишуть не для «народу» – непідготовленому читачеві збагнути їх доволі складно. Запевнення, що цю дисертаційну працю зорієнтовано на «всіх, хто носить у серці найбільший скарб Нації – Рідне Слово», – явне перебільшення.

Говорячи про українське перекладознавство, автор має на увазі вивчення перекладів і з української мови, і на українську, зокрема й перекладів, що постали в діяспорі. Він переймає періодизацію західноевропейського перекладознавства Джорджа Штайнера, виділяючи емпіричний (до XVIII століття), герменевтичний (XIX – друга чверть XX століття), лінґвістичний і міждисциплінарний (від другої чверти XX століття й дотепер) періоди. У застосуванні такого підходу до України дослідник лише трохи зміщує часові рамки: емпіричний період припадає на початок XX століття, становлення перекладознавства відбувається у 1920–1930-х, аналог лінґвістичного періоду охоплює середину XX століття, а до міждисциплінарности наше перекладознавство підступає в останній чверті XX століття.

У перший період найвизначнішою постаттю у сфері перекладацтва був Іван Франко, який і стимулював зародження науки про переклад. Саме він провів межу між перекладом і переспівом. Також критикував переклади з української мови, застосовуючи категорії розміру, рими, мелодійности й текстової вірности.

У герменевтичному періоді автор виокремлює Миколу Зерова та Олександра Фінкеля. Зеров змінив стратегію перекладу античних текстів, перекладаючи поетичний образ, а не просто слово чи речення. Фінкель уважав, що реалії чужих культур треба перекладати як явища, притаманні культурі та мові перекладу (принцип одомашнення).

З 1934 по 1941 роки в УРСР перекладознавчі дослідження припинилися, порівняльно-історичне мовознавство оголосили ворожою буржуазною наукою.

На лінґвістичний період в українському перекладознавстві припадає творчість Максима Рильського, який уважав себе учнем Зерова. Рильський пише про високий і низький стилі, аналізує проблеми еквіритмічности та еквілінеарности, тоді як радянські науковці схиляються до буквалізму і перекладознавство повертається на теоретико-критичний етап.

Визнаючи чесноти Шмігерової монографії, що їх перелічує у передмові Роксоляна Зорівчак, треба водночас вказати й на складність її викладу для пересічного читача, недостатню впорядкованість фактологічного матеріялу, не надто чітке окреслення української перекладацької школи тощо. Делікатно зараховуючи дослідника до першопрохідців, авторка пропонує нам закрити очі на деякі хиби праці. Можна погодитися, хоча прикро бачити, як по двох десятиліттях незалежности України у багатьох галузях нашої науки й досі гордо простують першопрохідці.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!