Катя Ланґе-Мюллер. Качки, жінки і правда

Роксоляна Свято ・ Грудень 2005
Львів: Літопис, 2005.

Проза сучасної німецької авторки Каті Ланґе-Мюлер уже відома читачеві з окремих українських чи російських перекладів. Цього ж разу в серії «Парасольки» видавництва «Літопис» вийшла збірка «оповідань і новел» 2003 року «Качки, жінки і правда».

Якщо припустити, що автор конденсує в назві суть усієї книжки, то під «правдою» Каті Ланґе-Мюлер можна розуміти все що завгодно. Адже, крім качок і жінок, в її текстах є й різні «біотопні стани», всі можливі представники флори й фавни (й не лише німецької), мешканці російських і німецьких зоопарків, лісів, міст, а також гриби, «зимові дірки», артисти, вовняні светри, докладний звіт про спосіб існування та розмноження хатньої молі, просто дотепні спостереження й коментарі.

Здається, авторка фіксує в письмі все, що існує довкола неї. Чи радше не все, а те, з чим люди співіснують щодня й на що звикло не звертають уваги та вважають за «нецікаве». Пильно приглядаючись до тварин, рослин, людських облич, звичок берлінців і москвичів, Катя Ланґе-Мюлер поповнює свою колекцію «не-цікавинок» новими й новими екземплярами. І з цих фраґментиків поступово дивовижно вибудовується доволі цілісний світ – світ, побачений очима однієї людини.

Книжка справляє враження дуже «берлінської», і не тільки тому, що в збірці є окремий цикл «берлінських мініятюр». У кожній другій новелі прослизають якісь місцеві реалії чи назви, й авторка просто розкошує в довгому монолозі про особливості берлінських жіночих пуловерів. Але, крім того, саме в Берліні – «межовій» для німця точці між Сходом і Заходом – Каті Ланґе-Мюлер живеться найзручніше. Тільки тут вона почувається «своєю». І саме тому так побоюється «вестернізації» міста, яке після кожного повернення здається трохи іншим і ще трохи «чужішим».

І нарешті – останнє (хоча, може, найсуттєвіше): добрі враження від книжки частково псує дуже нерівна якість перекладу (Володимира Кам’янця). Справді, багато з перекладених новел читаються легко, й видається, що саме така простота й прозорість розмовної мови найадекватніша тому, про що та як пише Катя Ланґе-Мюлер. Натомість в українському тексті раптом зринає якась «мартишка» (!), появу якої можна пояснити хіба тим, що живе вона в московському зоопарку. Врешті русизмів у книжці є чимало. Або ж з’являються дуже неприродні для української мови – й просто незрозумілі – довжелезні синтаксичні конструкції: «“Рабами” називають себе – у прямому значенні цього слова – через банк радше більше, ніж менше збіднілі, здебільшого бездомні робітники всіх національностей, що живуть із випадкових заробітків і, щонайкоротше з весни до пізньої осені, а деякі також і взимку, щоранку від пів на четверту і десь до сьомої мандрують непомітно туди-сюди Бойсельштрасе, з того боку, що веде до мосту, а тоді їх підбирають машини, які на хвильку спиняються, часто це невеликі вантажні авта».

Дуже хотілося би сподіватися, що поява таких невичитаних уривків у книжці – тільки прикра випадковість, однак якости перекладові це сподівання, на жаль, не додає.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!