Микола Рябчук. Каміння й Сізіф: Літературні есеї

Ганна Протасова ・ Серпень 2016
Харків: Акта, 2016.

У книжці зібрано літературно-критичні та есеїстичні нариси Миколи Рябчука, більшість із яких побачили світ в українській періодиці майже двадцять років тому (газета «День», часописи «Критика» і «Сучасність», «Всесвіт» і «Березіль» тощо). Порівняно невелику частину текстів датовано 2000-ми роками, а хронологічно найближчою до сьогоднішнього дня є розвідка про есеїстику Кшиштофа Чижевського «Людина пограниччя» (2013). Утім, попри досить велику часову дистанцію, Рябчукові статті другої половини 1990-х років прочитуються як цілком суголосні сьогоденню. Це зумовлено насамперед умінням публіциста знаходити ориґінальні інтерпретаційні ракурси для висвітлення, здавалося б, не раз проговорених тем і знаних постатей, а ще — пов’язувати ці теми з особистим досвідом, створюючи тим самим додатковий вимір сприйняття тексту.

У передмові до книжки Рябчук подає стислий опис власного шляху «із літературознавців у політологи», за головну причину переходу називаючи «ґетоїзацію» літературної критики за часів уже незалежної України, її функціонування в колі переважно «посвячених» та «обраних», а отже, і невеликого впливу критичного письма на суспільні перетворення. Автор пропонує важливу в контексті всієї книжки тезу взаємної зумовлености елітарного й еґалітарного культурного світів, потреби будувати інтерпретаційні мости чи пак «підземні ходи» між ними і констатує недостатнє усвідомлення такої потреби в Україні.

Збірку розбито на чотири розділи. До першого, «Per aspera», увійшли розвідки про українських класиків, серед яких Тарас Шевченко, Олександр Олесь, Євген Плужник, Ігор Римарук, і зарубіжних авторів, так чи так актуалізованих в українському контексті (Альбер Камю, Ерих Марія Ремарк і, хоч як дивно, Сенека й Аврелій Авґустин). У другому розділі, «Межі канону», однією з головних тем є ревізія літературного спадку соцреалізму, зокрема в текстах про Олеся Гончара, Івана Драча, Володимира Сосюру, Євгена Гуцала. І якщо в розвідках про Сосюру й Гончара домінують об’єктивно-відсторонені інтонації, то в розмовах про старших сучасників інколи звучить особистісна, болюча, навіть трагічна нота: «Та що ми знаємо про диявольську альтернативу між концтабором і поїздкою до ООН, між усенощним киданням вугілля у кочегарці й цілоденним висиджуванням в урядових президіях, між виклацуванням своїх самвидавних віршів на машинці й золотими оправами лавреатських багатотомників…?» (з есею про Драча «Відчакловування Фауста»). Предметом уваги Рябчука в розділі є і формування новітнього канону української літератури (розвідка про поетичну збірку Володимира Цибулька «Ангели і тексти»).

Есеї розділу «Пригоди з історією» присвячено проблематиці історіописання. Не випадково цю частину збірки відкриває нарис про книжку Ореста Субтельного «Україна: Історія», що є одним із перших синтетичних викладів української історії у справді новаторському форматі, якщо зіставляти його зі звичним (як на початку 1990-х, так і сьогодні) наративом шкільних та університетських підручників. На думку Рябчука, зв’язок стилю і способу викладу з фактажем та концепцією для історика є важливим саме в контексті реконструювання «білих плям» і проговорення раніше не висловленого. Адже відсутність інструментарію для такого проговорення — це ніби інший бік культурно-історичної амнезії. В есеї «Життєпис на тлі доби: Роман Волчук і жанр споминів» Рябчук наводить епізод: під час застільної розмови тодішній голова Спілки письменників Василь Козаченко поділився зі своїм молодшим колеґою Вадимом Скуратівським «доволі моторошними історіями про так звану “героїчну” оборону Києва, про бездарність, боягузливість і підлість військового начальства». Вражений розповіддю, Скуратівський просить Козаченка записати ці спогади — якщо не для друку, то бодай «для нащадків». І тоді з’ясовується, що номенклатурник не раз намагався це зробити, проте не виходило, бо «матеріал випручується з-під звичних для нього стильових засобів, а іншими, відповіднішими наративами соцреалістичний письменник… не володіє».

Есеї з  останнього розділу збірника, «In memoriam», об’єднує до певної міри ностальгійна інтонація, адже в них Рябчук звертається до тих, хто так чи так вплинув на його світогляд (виняток становить, напевно, есей про Теда Г’юза). Григорій Чубай втілює для публіциста «естетичний» спротив пізній радянській системі, Джеймс Мейс — уміння сприйняти чужу історичну трагедію як власну, Юрій Луцький — аристократизм, а Чеслав Мілош — шляхетність і водночас уміння дати об’єктивний та холоднокровний аналіз помилок інтеліґенції свого покоління.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!