Владимир Кравченко. Харьков/Харків: столица пограничья

Владислав Яценко ・ Березень 2014
Вильнюс: Европейский гуманитарный университет, 2010.

У книжці харківського історика, випущеній у рамках проєкту «Соціяльні трансформації у прикордонні – Білорусь, Україна, Молдова», що його здійснює Европейський гуманітарний університет у Вільнюсі, одразу впадає в очі авторове прагнення висвітлювати історію міста і реґіону, вийшовши, за зразком західних досліджень, поза межі українського національного дискурсу. Використовуючи у висвітленні історії Слобожанщини і Харкова концепції Великого кордону і прикордоння, реґіональної та національної ідентичности, Кравченко застосовує компаративістський підхід та методи урбаністичних студій і культурної географії, що підкріплені змістовними теоретичними поясненнями. Дослідник пропонує українським історикам нові перспективи реґіонального історіописання. І хоча дивним виглядає те, що він базує монографію винятково на опублікованих працях і джерелах, у контексті інтелектуальної історії освоєння/творення реґіону це видається доволі логічним. До того ж активно сприяє популяризації наробку місцевих істориків, – серед них назвемо Володимира Маслійчука, чиє бачення слобідської історії доволі помітно вплинуло на авторові відтворення/інтерпретації історії краю XVII–XVIII століть, а також окремих сюжетів пізніших періодів.

Міркуючи над історією Слобожанщини XVIII–XXI століть, історик не раз наголошує чільну роль у житті міста модернізації. Здійснювана чи то імперським, чи більшовицьким урядом модернізація, безперечно, сприяла уміщенню Харкова і реґіону в рамки ментальної географії Русі-Росії-Малоросії-України-Південної Русі-Південної Росії. Відстежуючи творення та зміни в інтелектуальному мапуванні й національній ідентифікації міста в російському, радянському та українському наративах, Кравченко вказує на діячів, творчість яких від кінця XVIII століття сприяла означенню міста і краю як у рамках національних/культурних дискурсів, так і дискурсу модернізації. Зазначмо, що до Кравченкової «когорти великих» поряд із Григорієм Сковородою, Василем Каразіним, Іллею та Григорієм Квітками, Дмитром Багалієм та іншими віднесено також Антона Слюсарського, Геннадія Згурського і Константіна Кеворкяна, що виглядає доволі провокаційно, адже істотного резонансу їхня творчість не мала навіть у Харкові, на що побіжно вказує і сам дослідник.

Утім, провокативність властива багатьом пасажам Кравченкового дослідження, взяти хоч би порівняння сучасної Академії наук України з «культурним Донбасом» чи висвітлення історії міста в роки української незалежности. І вона напевно додасть монографії привабливости в очах читачів і посприяє жвавому обговоренню праці.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!