Анна Лунина. Композитор — маленькая планета

Юлія Бентя ・ Січень 2016
Київ: Дух і Літера, 2013.

Книжка містить десять бесід Анни Луніної з українськими музикантами покоління шістдесятників. Це композитори Євген Станкович, Олег Кива, Олександр Костін, Леся Дичко, Юрій Іщенко, Віталій Годзяцький, Леонід Грабовський, Геннадій Ляшенко, Валентин Сильвестров і дириґент Валерій Матюхін. Тексти можна по-справжньому оцінити лише за допомогою потрійної читацької «оптики»: як результат журналістської роботи (спершу скорочені бесіди було заплановано публікувати в газетах і журналах); як музикознавче «польове дослідження», що через живе спілкування заглиблювалося в проблематику творчих процесів; як інструмент public relations і government relations, яким скористалася арт-менеджерка Національного ансамблю солістів «Київська камерата» Луніна, аби розповісти про діяльність колективу, його керівника Валерія Матюхіна і творців репертуару.

Усвідомлення цих завдань почасти знімає запитання до книжки. Чому левову частину передмови займають декілька десятків висловлювань митців різних країн і часів про природу щастя й творчої реалізації, а поряд із ними читаємо «плачі» щодо відсутности сучасної української музики в медіях? Чому в кожному з основних розділів, де бесіди практично від початку й до кінця тримаються на філософсько-світоглядних висотах, відсутній такий необхідний елемент «заземлення», як коротка вивірена біографічна довідка?

Своїх співрозмовників Луніна розпитує про ставлення до власної зреалізованости, природу натхнення, відмінності у роботі в різних жанрах, періоди творчої кризи, написання музики на замовлення, а також просить дати означення власного стилю, визначитися зі ставленням до аванґарду, постмодернізму, «нової простоти», електронної, літургійної музики.

Саме з величезним пієтетом Луніної до класиків сучасної музики, кожне слово яких вона беззастережно приймає за істину, пов’язано й головні вади цього видання. Реальні історичні обставини і фактологічну точність тут час від часу принесено в жертву яскравій суб’єктивності висловлювань і оцінок. Тому, розпочинаючи розмову про створення Національного ансамблю солістів «Київська камерата», Валерій Матюхін говорить: «Коллектив возник в 1977 году <…>. На момент его появления в Киеве уже существовал Киевский камерный оркестр, которым руководил Игорь Иванович Блажков». Проте Блажкова ще 1976 року звільнили з Київського камерного оркестру. «Церковная музыка Иоганна Себастьяна Баха, например, звучала на католических богослужениях. Он ее писал для прихожан церкви, в которой работал органистом», — каже Віталій Годзяцький. Проте Бах, як відомо, належав до лютеранської церкви. У бесіді з Грабовським читаємо: «В 1962 году нас вызывали, прорабатывали… В том же году Игорь Блажков сыграл мои “Симфонические фрески” в Петербурге». Однак прем’єра симфонічних фресок за мотивами малюнків Бориса Пророкова із серії «Это не должно повториться» відбулася в Ленінграді лише 20 жовтня 1963 року. Згадуючи концерт у Київській філармонії від 26 грудня 1966 року, Грабовський називає «Знаки» та «Музику сріблястих тонів» Сильвестрова як самостійні твори, хоча насправді це назви І та ІІІ частин «Тріади».

Із «труднощами перекладу» з авдіо в друкований формат пов’язано й окремі «розмовні» назви творів, неточності у написанні деяких прізвищ і термінів. Це, наприклад, «Испанский алькасар» Лесі Дичко (насправді твір називається «Алькасар… Дзвони Арагона»), «кардоцентризм» (кордоцентризм), «кинозис» (кенозис), «Богодар Игор-Антоныч» (Богдан-Ігор Антонич), «Светлана Шебалтина» (Шабалтіна), «Ганс Йельник» (Єлінек), «Белла Барток» (Бела Барток) та чимало інших.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!