Тимофій Гаврилів. Конспект екскурсії

Богдан-Юрій Горобчук ・ Вересень 2007
Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2006.

Ця книжка не залишає однозначного до себе ставлення. Що це – тонка гра в літературу, чи радше – претензія на літературу, якій, проте, не вистачає чогось – щоби вирватися за межі претензії? Хотілося би вірити – що саме гра, і тоді – гра майстерна, іронічна і самоіронічна, сповнена контекстів і натяків, гра з мовою і поетикою, з героями і власним авторством.

Проте сама поезія за цією грою втрачається, відходить на другий план: дуже хочеться вірити Гавриліву, який пише «перетворює листя на / форму захисту / перетворює сонце на / форму нападу», проте більше віриться його віршеві «абетка»: «аз / буки / берези».

Гаврилів чимало пише про літературу, але як він це робить: «писання віршів / подібне на / ходіння / в туалет / ти просто мусиш» – чи не приклад самоіронії? І ці його кепкування з літератури і себе-в-літературі, ці пародіювання епічности, філософічности, загадковости: все вказує на те, що Гаврилів прагнув створити збірку якщо не постмодерну, то з натяком на постмодерність. Але якщо в прозі постмодерн побутує дуже успішно, то з поезією складніше: бо хоч як оживлюй текст купою підтекстів, поетики цим не створиш, а інтелектуальною грою відвертости не заміниш. Тому ця книжка не для тих, хто прагне поезії і тим паче – Поезії. Їм припаде до смаку хіба один розділ: «матеріяли для хроніки», та й то – якщо заплющити очі на його грайливість...

Проте – це все надто умовні речі: непоетичність, постмодерність... навряд чи автор «Конспекту екскурсії» комплексуватиме щодо цих «суворих» вироків. Людина, що написала, і – мало того, внесла до власної збірки тексти на кшталт «зоологія», «кіт нарікає» чи «мистецтво римування» та й усього розділу «коротка граматика конкретної поезії», схоже, взагалі не має жодних комплексів, тим паче – літературних. Хоча – суто поетичні устремління Гавриліва подекуди прориваються в багатьох текстах, і так парадоксально виходить, що фрази на кшталт «...на “корабель” рембо який цитую» і – порівняйте – «алхіміку / творцю метаморфози / поглянь / весна / конвалія цвіте / на виправдання / твоїх трудів / марнотнику» сусідять в одному «вірші». І тут вже важко сказати: чи це всюдисуща іронія, чи – нарешті – поезія...

Чи не найцікавішою частиною збірки є розділ «вірші (про) пана м.». Ставлячи двозначне «(про)» Гаврилів дистанціюється від авторства, проте саме тут поезія стає найбільш відчутною: «допоки мідяк не згас... / допоки світить з неба... / найбільший розбійник час / прийде колись по тебе». Це – ніби квінтесенція книжки, очний поєдинок поезії та гри, в якому перемагає – звісно – гра, але з нього видно, що поезія – гідний супротивник.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!