Деніел Белград. Культура спонтанності. Імпровізація і мистецтво в повоєнній Америці

Роксоляна Свято ・ Лютий 2010
Київ: Факт, 2008.

Дослідження Деніела Белґрада належить до жанру, який можна б назвати «сюжетною гуманітаристикою». Традиційно для американських студій міждисциплінарне, воно зуміло уникнути загрози описовости чи, тим паче, поверховости суджень і водночас лишилося читабельним, не надто переобтяженим специфічною термінологією та надміром фактів. А заявленим на початку «сюжетом» є культура (й естетика) спонтанности, сліди якої автор відстежує в усіх сферах американського мистецтва 1940– 1960-х років. Власне, спонтанність, на його думку, є не лише спільною для всіх американських аванґардних практик особливістю (що в різних мистецтвах має різні відповідники – «ідеограма» / «гліф», «пластичний автоматизм», «енергетичне / силове поле», «діялогімпровізація», «бопова спонтанна просодія» тощо), а чимось значно більшим, – ключем до розуміння всієї епохи, або, як скаже про це сам Белґрад, «знаком доби», «третьою альтернативою» і до масового, і до елітарного мистецтв.

Перелік причетних до цього процесу митців виявляється чималим. У літературі це поети школи «Black Mountain» і бітники (Чарлз Олсон, Ален Ґінзберґ, Джек Керуак, ЛеРой Джонс); у малярстві – «абстрактні експресіоністи» або близькі до них художники (Роберт Мазервел, Адольф Готліб, Джексон Полок, Вілем де Кунінґ, Джеймс Брукс, Лі Краснер); у музиці – джазові виконавці, причетні до зародження стилю бібоп (Чарлі Паркер, Лестер Янґ, Майлз Дейвіс, Макс Роуч); у модерному балеті та скульптурі – Кетрин Ліц, Мерс Канінґем, Пітер Вулкос, Тошико Такаецу та багато інших.

Свій сюжет автор будує так, аби кожне явище постало у зв’язку з іншими (як один зі складників процесу зародження культури спонтанности), і водночас окремо – таким, яким його бачили самі митці. На потвердження тези про взаємну залежність естетики й ідеології він показує на початку ширший історичний і суспільно-політичний американський контекст (від 1920-х до 1960-х), аналізуючи культуру спонтанности як відповідь на проєкт «корпоративного лібералізму» та пропаґованої в ньому «культури достатку».

Либонь, Белґрадів метод контекстуального аналізу не завжди є математично точним (адже й митці з часом змінювали свої погляди, і кожне з мистецтв має в собі щось таке, що не можна перекласти мовою іншого), та все-таки переваг у такого парадигматичного підходу істотно більше, ніж хиб.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!