Олена Ущапівська. Культурно-мистецьке життя Донеччини (кінець XIX – початок XXI ст.)

Любов Морозова ・ Лютий 2012
Київ: Парапан, 2011.

Монографію Олени Ущапівської майже не адаптовано для читацького загалу, якому нібито призначено книжкову версію цієї праці: вона зберігає ознаки свого походження на всіх рівнях – і структурно, і текстуально, у вигляді рудиментарних словосполук «дисертаційна робота», що раз по раз виринають на її сторінках. Та хоч би яким вузькофаховим було коло потенційних читачів цієї книжки, треба наголосити безумовну її цінність для того кола. Найперше – для мистецтвознавців, а особливо – музикознавців: усупереч широті заявленої у заголовку теми культурно-мистецького життя Донеччини, насправді йдеться майже про саме тільки музичне її життя.

Розглянуто творчість донецьких композиторів останньої третини XX – початку XXI століття: саме в цей час, уважає дослідниця, на Донеччині сформувалася перша професійна композиторська школа. Пізню появу професійної музичної освіти Ущапівська пояснює відсутністю історично складених народних і професійних традицій, а також «пануванням у соціяльній структурі Донбасу культурно-естетичних запитів робітничого класу».

Окремий розділ дослідження присвячено діяльності Донецької організації Національної спілки композиторів України (і, до речі, схожий він подекуди на її статистичний звіт) і творчості композиторів, що до неї належать. З-поміж 16 осіб дослідниця відібрала п’ятьох, які, на її думку, найкраще репрезентують три покоління композиторів. Старшу ґенерацію донецьких композиторів представлено постатями Олександра Рудянського й Олександра Некрасова. Обох виховано у традиціях соціялістичного реалізму, тож і музика їхня поєднує мелодики радянської масової пісні з пізнім українським фольклором. Представниками середнього покоління є Михайло Шух та Олексій Скрипник. Тут починається плутанина. Ущапівська запевняє, що лише четверо-п’ятеро українських композиторів центрального реґіону сповідують постмодерн, зле називає Шуха і Скрипника не лише постмодерністами, але й аванґардними авторами (це твердження, м’яко кажучи, мало відповідає дійсності). Нарешті, молодше покоління представлено особою Євгена Петриченка – чи не найцікавішого з сучасних донецьких композиторів.

Наостанок хочеться додати, що ця книжка, схожа радше на довідник із музичної культури Донеччини, містить безліч докладної інформації, проте читати її від початку до кінця, продираючися крізь нескінченні цифри і назви, надзвичайно складно.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!