Людмила Таран, Валерій Шевчук, Теодозія Зарівна. Кур’єр Кривбасу

Редакція Критики ・ Жовтень 2003

2003, ч. 165, серпень

У «Темі» серпневого числа Людмила Таран друкує стерильне інтерв’ю з Валерієм Шевчуком – «творчою особистістю рідкісного типу у нашій культурі», як каже авторка, не полемізуючи з ним, хоч і не погоджуючись із огульною оцінкою Соломії Павличко й Григорія Грабовича і тотальним запереченням фемінізму.

Літературну частину представляють: Теодозія Зарівна (повість «Дівчинка з черешні»), Ярослав Павлюк (оповідання «Ґладіятор»), добірки поезій Володимира Базилевського й Олександра Стернічука.

У своїй рубриці «Українська ґотична новела» Юрій Винничук поміщує твір Володимира Короленка «Судний день або Йом-Кіпур» і пише до нього передмову.

Тут-таки Володимир Карвацький, зосередившись на Винничуковій книжці «Вікна застиглого часу», зауважує «непроминальну значущість цього твору, принаймні для автора» і пророкує, що «Винничук, безумовно, стане одним з перших галицьких письменників-мільйонерів».

Євген Баран відгукується на роман Володимира Єшкілєва «Патос», стверджуючи: «Єшкілєв – це загальний стан української літератури... з її трагедійно-комічною розірваністю між естетичною свободою й національним служінням».

2003, ч. 166, вересень

Закони фізики стверджують: аби набрати інерції, треба від чогось добряче відштовхнутися. Тямлячи це, редакція вирішила вчинити дослівно, обравши за штовхальну силу Шевченківського лавреата Анатолія Дімарова. Що там казати, – вибір направду фундаментальний: розмовляючи з Теодозією Зарівною, маститий метр не розмінюється на дрібниці, тож на запитання: «Від цього приміщення ви і відштовхуєтесь на початку?» впевнено відповідає: «Я завжди відштовхуюся від життя». В яке «нікуди» віднесе інерція такої сюрреалістичної розмови, можна лише здогадуватися.

У рубриці «Проза» – Микола Вінграновський із (ні, це не «дежа вю», датовано 2003 роком) повістиною «Манюня». З цим зразком добротного «шістдесятницького» стилю сусідує химерний роман Олександра Денисенка «Містич»: розбитий на маньєристичні «оглави» драглистий текст, що зраджує вплив Валерія Шевчука. Втім, автора це навряд чи рятує.

На сторінках, відведених поезії, Софія Майданська, довго не думаючи, звертається відразу «До вічности...»; приземленіший Василь Махно, на противагу сусідці, потребує для надхнення засісти в якомусь «китайськім ресторанчику імлавім», «у корчмі», а чи «кав’ярні “Starbucks”», цмулячи як не вино, то бодай каву. Поезію, здогадно, слід шукати десь у проміжку між теологією першої та богемництвом другого.

Серед інших літературних публікацій числа – рання проза Валерія Шевчука, ґрунтовно відкоментована ним-таки дві готичні новели Павла Федюка. «Піруети на лезі мети» Андрія Лісового супроводить претензійна передмова Андрія Підпалого, в якій автор намагається утвердити існування з 90-х років київського поетичного неоаванґарду (бува й таке!) в особі «спочилих у Музі» Бриниха і Кубая та їхніх нині сущих і мало знаних спадкоємців.

Крім того, часопис публікує чергову «спробу» психологічного ексгібіціонізму Степана Процюка «Любити і ненавидіти», «Не зовсім мандрівні нотатки» Людмили Таран. Михайло Москаленко арґументовано полемізує з Романом Корогодським щодо того, яким було справжнє обличчя Віктора Петрова – письменника і самозваного неокласика, історика й археолога, таємного аґента НКВД–МҐБ–КҐБ, зрештою, як виявляється, коханця дружини Зерова.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!