Віра Агеєва (упор.). Київські неокласики

Степан Захаркін ・ Вересень 2005
Київ: Факт, 2003.

Збірник спогадів про неокласиків, яким видавництво «Факт» започаткувало серію «Українські мемуари», постав не на порожньому місці. Мемуарна література про п’ятьох поетів кількісно не така й мала: Кленові «Спогади про неокласиків» (1948), «Незабутнє, немеркнуче...» Алли Цівчинської (1962), мюнхенські «Безсмертні» (1963), дві українські збірки споминів про Рильського (1968, 1982) і одна російська (1984) – це лише перелік окремих видань. Сьогодні, коли тих, хто близько знав поетів, лишилося обмаль, етап «первинного нагромадження» матеріялу в цілому завершено; на перший план перед упорядником нового збірника виступає проблема пошуку й відбору вже наявних текстів. На жаль, Віра Агеєва з цим завданням не впоралася.

Зміст Кленових «Спогадів», як відомо, не відповідає назві, тому з цього конґломерату цитат із віршів та листів неокласиків, власних творів мемуариста і матеріялів тогочасної преси варто було відібрати десяток сторінок (передусім про спільне життя Зерова й автора в Баришівці), а решту лишити видавцям Кленового доробку – натомість тій «решті» віддано аж 58 перших сторінок збірника. Радикального скорочення потребували й мемуарні нариси Наталії Полонської-Василенко та Олександра Оглоблина: попри всю свою фактологічну цінність, вони розповідають не так про самих поетів (їм і тут присвячено насилу кілька сторінок), як про київський науковий та літературний побут 1920-х років. Що ж до власне спогадів про неокласиків, то вони представлені у книжці Домонтовичевою «Болотяною Люкрозою» (п. Агеєва пише друге слово з малої літери), спогадами Софії Зерової (про Миколу Зерова), Григорія Костюка (про Зерова, Филиповича і Драй-Хмару), Олександра Филиповича (про Филиповича і Зерова); з багатющої мемуаристики, присвяченої Рильському (про нього є гарні докладні спогади Григорія Кочура, Олександра Дейча та інших), п. Агеєва залучає лише Смоличів спогад, а Юрія Клена забуто взагалі. В усьому видно залежність упорядниці від мюнхенського збірника «Безсмертні», вона навіть зберігає не завжди доречні з сучасного погляду редакторські примітки його упорядника Михайла Ореста (не називаючи, втім, кому вони належать), і не здогадується, що тексти Петрова і Костюка логічніше було би передрукувати за окремими виданнями «Українських культурних діячів...» та «Зустрічей і прощань».

Але справжня енциклопедія філологічного невігластва – тридцять сторінок «Приміток» п. Агеєвої. Почати з того, що «Примітки» ці насправді – ніякі не примітки, а лише анотований покажчик імен і назв часописів, до того ж укладений вибірково. Критерієм добору слугувала не частотність згадок і не вага тої чи тої персоналії в контексті спогадів, а рівень знань упорядниці. Про Гната Хоткевича, якого Михайло Орест побіжно згадав у примітці до спогадів Полонської-Василенко, примітку змайструвати, далебі, легше, ніж про мистецтвознавця Лева Дінцеса – дарма, що його не раз згадує сама Полонська-Василенко. Далі – гірше. П. Агеєва не вміє правильно вказати роки виходу журналів «Глобус», «Життя й Революція», «Книгарь» та «Мистецтво», коректно записати назву «Літературно-наукового вістника», гадає, що харківський журнал «Шляхи мистецтва» виходив у Києві, а київський «Нова громада» – в Харкові, вважає газету «Рада» єдиною дореволюційною україномовною газетою в Російській імперії і переконана, що саме Куліш (хто ж бо ще?) був редактором «Основи». Вона запозичує з «УЛЕ» хибні роки народження Іннокентія Аннєнського та Анни Ахматової, певна, що музикознавець Микола Грінченко помер 1954 року (насправді 1942-го), математик Михайло Кравчук – 1972 року (замість 1942-го), Сєрґей Рахманінов – 1913 року (замість 1943-го). Деякі жертви репресій 1930-х років в Агеєвої помирають (певно ж, своєю смертю) у 1941-му та 1942-му – це стосується навіть таких відомих письменників, як Микола Вороний, Сергій Пилипенко і Валеріян Підмогильний; правильні дати було оприлюднено ще на початку 1990-х років – невже п. Агеєва уже тоді перестала стежити за літературою зі свого фаху? Польське січневе повстання, якщо вірити п. Агеєвій, тривало аж чотири роки (1860–1864). Померлий 1908 року історик Володимир Антонович в п. Агеєвої став... академіком АН УРСР, а мовознавець Ян Нєчислав Бодуен де Куртене здобув другу кваліфікацію письменника (та ще й російського). Про Леся Мартовича сказано, що він належав до «Покутської трійці» разом зі Стефаником та... Мартовичем. П. Агеєвій здається, що військові оповідання писав режисер Владімір Нєміровіч-Данченко, а не його брат Васілій, і що в опері «Запорожець за Дунаєм» співав не Михайло Донець, а... поет Григорій Донець (якого вона нічтоже сумняшеся називає «українським оперним співаком»). З іменами взагалі – біда. Двоє Михайлів Миколайовичів – плужанський літератор Биковець та історик літератури Марковський – стали в Агеєвої Михайлами Михайловичами, Маланюк із Филимоновича перетворився на Пилиповича, Петро Панч із Йосиповича став Васильовичем, як і літературознавець Стефан Володимирович Савченко. Поетесу Ладю Могилянську перейменовано на Ладу, Яків Щоголев став зватися Щоголів, мистецтвознавець Федір Шміт – Шмідт, а Публій Верґілій Марон – Марк Публій Верґілій. П. Агеєвій невідомі повні імена й роки життя навіть тих осіб, які потрапили до «УЛЕ» (на кшталт Павла Коменданта або Григорія Костюка) – що вже казати про Марію Галич, Сергія Гілярова, Полонську-Василенко, Сергія Титаренка, Олександра Филиповича та інших.

Спеціяльної уваги вартий «Алфавітний покажчик» (на відміну від «приміток» – неанотований). Укладали його, як виглядає, автоматично, але словоформи раз у раз ідентифікували некоректно. На практиці це означає, що, приміром, із п’яти покликів при імені «Донець Г. П.» лише один справді стосується Донця (хоч, як було сказано, й іншого), а решта відсилає до Донбасу, Ростова-на-Дону і навіть... Дон-Жуана.

Залишається тільки подякувати видавництву «Факт», що воно забуло надрукувати в книжці анонсовану на звороті титульного аркуша передмову п. Агеєвої, – а то ця анотація не вмістилася б на шпальті.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!