Валентина Прокіп (Савчук) (упор., передм.). Леся Українка. Листи 1898–1902

Ярослава Тимощук ・ Лютий 2018
Київ: Комора, 2017.

Епістолярна спадщина Лесі Українки (рецензію на видання листів 1876–1897 років див. у ч. 1–2 «Критики» за 2017 рік) – це мимоволі створений блискучий роман у листах. Написаний на межі століть, він зафіксовує і суспільні настрої доби, і приватні переживання письменниці. Листи Лесі Українки 1898–1902 років наповнено особистими драмами й тугою за коханим Сергієм Мержинським, який помирав на очах письменниці, просякнуто атмосферою тогочасних літературних салонів і сповнено вражень від політичних подій (арештів українських діячів), знайомств із літераторами-сучасниками та відкриттів у мандрівках.

На цей відрізок життя письменниці через загострення хвороби припадає багато закордонних подорожей: Леся Українка мандрує Німеччиною, Італією, Швайцарією. Вона заощаджує на вбраннях, проте дістає абонемент на книжки й періодику з европейських бібліотек. Її листи із Сан-Ремо та Берліна рясніють іноземними словосполуками: Леся Українка вивчає італійську, перекладає Гайне, Метерлінка та мріє приєднати українську літературу до европейського культурного поля. Сама письменниця, її мати Олена Пчілка, рідні та колеґи-однодумці приділяли велику увагу тому, аби українською зазвучали твори европейських класиків. У листах вони часто обговорюють нюанси щодо вибору фраз та слів, перспективи виходу матеріялів у часописах тощо. Для Лесі Українки перекладацька діяльність значила подекуди більше, ніж написання власних текстів. Якщо роботу над своїми творами вона часто відкладала (на позначення творів, що довго створюються, авторка навіть вигадала спеціяльне слово – «уліти»), то з перекладами намагалася вкластися в терміни. «Хотілось би мені дуже, щоб наша публіка русько-українська познайомилась би з сим новітнім драматургом в його найкращих творах, а до того ж в українськім перекладі. Нехай Ваша хвалена Редакція поборе відому мені свою нехіть до “модерністів” і прочитає мій переклад, я певна, що ся оригінальна і тонко написана річ не може не звернути на себе уваги навіть “пристороннього читача”», – обґрунтовує Леся Українка важливість перекладу Метерлінка в посланні до редакції «Літературно-наукового вістника».

Так само серйозно Лариса Косач ставиться до власне написання листів – вони для неї значать більше, ніж просто засіб комунікації. Адресантці залежить на вчасному відправленні, ретельному оформленні, зрозумілому викладі думок. «Чі хто Вам пише такі листи, як я? Певне ні, бо я вже прославилась далеко своїми листами, що в них ніколи нема того, що треба. Мама нераз сміється, що я пишу їх певне з високости неба, чі зо дна моря, але не з сього світа. Часами вони подібні до рецензій, як от і сей: спочатку література, потім музика, а щоб докінчити рубрику, уміщу і драму», – звіряється Леся Українка в посланні до Ольги Кобилянської.

Листи письменниці – це часто маніфести жінки, яка переймається емансипацією, фінансовими та іншими свободами. У листах до Михайла Кривинюка, майбутнього чоловіка її сестри Ольги, вона висловлює погляди на громадянський, без вінчання, шлюб (батьки Косачі наполягали на неприпустимості такого союзу). У листі до сестри Лариса Косач звіряється, якою цінною для неї є можливість отримувати гонорари за статті в журнали: так вона не лише здобуває свободу не звітувати ні перед ким про витрати, а й має нагоду допомогти друзям, що потребують. А то й демонструє властиве їй почуття гумору, пишучи, що коли одного дня вийде заміж, то, ймовірно, чоловік буде в неї «секретарствувати».

Окремою сюжетною лінією збірника є листування з Ольгою Кобилянською. Спілкування Лесі Українки з письменницею на сторінках книжки є найніжнішим та найвідвертішим. Жінок об’єднує дружба та спільні цінності, їхній союз здається недосяжним для чоловічого розуміння. Як зізнається Лариса Косач у листі до сестри, «пані Ольга [Кобилянська] ідеальна товаришка, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпихають холодом». Леся Українка займається протекцією подруги Кобилянської й допомагає мешканці тоді румунської Буковини пробитися в світ української літератури, знайомить її з редакторами, висловлює – якомога делікатнішим тоном – критичні зауваження щодо новел колежанки.

Читачам листів Лесі Українки письменниця відкриється не лише як борчиня «досвітніх огнів», а й як жінка з твердим характером та добрим почуттям гумору. Однаково сильною письменниця постає і тоді, коли говорить про, скажімо, усвідомлення своєї смерти, і тоді, коли не боїться визнавати власні слабкості, і коли знижує градус патосу серйозних послань дотепами.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!