Альона Ляшева (гол. ред.). Ліва Європа

Вадим Мірошниченко ・ Серпень 2018
Київ: Huss, 2017.

«Ми – діти Маркса і кока-коли», – цей вислів режисера Жана-Люка Ґодара якнайкраще характеризує образ, що супроводжує «ліві ідеї», а також тих, хто їх сповідує. Теорія, яка ставить за мету всебічну перебудову світу, і світ, який здебільшого налаштований на споживання. З одного боку, постає питання діялектики, а з другого – вибору. У будь-якому випадку для критики, дій чи споглядання потрібне знання проблематики.

Книжка «Ліва Европа» має важливе значення з багатьох причин, зокрема, вона виконує гносеологічну функцію і намагається розхитати стереотипи, що існують в українському суспільстві довкола лівиці. Згідно з деякими з них, ліві ідеї тотожні комунізмові, а комунізм – більшовизмові, відповідно, будь-які ліві рухи й партії є тоталітарними (і відповідальними за злочини) par excellence. Таке спрощене уявлення саме по собі є тоталітарним, адже через банальне невігластво і кон’юнктуру гальмує розвиток критичного, альтернативного мислення не лише в політичній, а й у соціокультурній площині.

Збірка містить дев’ять статтей, присвячених розвиткові лівих ідей та рухів у різних модифікаціях, і бере за відправний географічний принцип. Тож у виданні є тексти про Францію, Велику Британію, Німеччину, Швецію, Італію, Іспанію, Грецію, Португалію, а також стаття, в якій ретроспективно подано огляд рухів на Кіпрі, в Данії, Ірландії, Ісландії, Нідерландах, Норвегії, Фінляндії. Авторами текстів є культурологи, філософи, перекладачі, журналісти, політологи, соціологи, історики. Вони не послуговуються лише теоретичними матеріялами, а безпосередньо включаються в контекст, аналізуючи соціяльну дійсність, спілкуючись із дослідниками в країні, про яку йдеться. Завдяки цьому перед читачем постає широке полотно европейської історії (від Французької революції до ХХІ століття), яке відкриває горизонти і знімає шори, позаяк той дискурс, який склався в Україні, не помічає рухів і процесів, які в европейських країнах є нормою, або вкрай неґативно налаштований до них. Досить сказати, що студентство в Іспанії є від природи лівим, а праві течії – досить марґінальні.

Книжка демонструє велику палітру лівих течій і рухів: марксисти, маоїсти, троцькісти, сталіністи, соціялісти, комуністи, анархісти, антиглобалісти, екологісти, феміністичні і ЛҐБТ-ініціятиви й рухи тощо та їхній вплив на політичний, соціяльний і культурний розвиток певної країни. В лівиці знайшли собі місце і «старі» ліві з ностальгією за СРСР, і ультранові з їхньою критикою нерівности, глобалізації та осудом тоталітаризму. Тож ліві мають підтримку серед населення, що відбивається в представництві у виконавчій і законодавчій владі. Ліва альтернатива (соціялістична й комуністична партії у Франції, лейбористи в Британії, «Podemos» в Іспанії, СИРИЗА в Греції тощо) правим партіям або неоліберальному капіталізмові є не чимось утопічним, а реальною і почасти зреалізованою моделлю.

Причини неґативного ставлення до лівих в Україні зрозумілі. Тут не місце для аналізу лівого руху в Україні (шкода, що збірка не містить такого тексту), та зауважимо, що марксистські й анархістські ідеї мали значний вплив на українське суспільство і культуру. Досить згадати переклад «Маніфесту Комуністичної партії», який здійснила Леся Українка, знаний далеко за межами України анархізм Нестора Махна, марксистські студії Романа Роздольського – одного з найфаховіших дослідників «Капіталу» Маркса, і модернізм 1920–1930-х років, де серед літераторів та критиків значне місце посідають філософи-марксисти Володимир Юринець, Семен Семковський, Петро Демчук та інші.

Спрощена оптика щодо лівих ідей та рухів проявляється в багатьох стереотипах, штампах і просто в оманливому сприйнятті реальности. Наприклад, поділ на лівих, правих і центр уже не актуальний, як чуємо в медіях, але насправді все навпаки. Лівацтво – це неодмінно тоталітаризм, проте емансипацію (у різних проявах) «винайшли» ліві. Лівацтво однорідне, але якщо зануритися в історію соціяльних рухів, стане зрозуміло, що є декілька напрямків в анархізмі, фемінізмі, розмаїті відгалуження марксизму (до речі, Маркс не був винахідником лівих ідей). Іще один стереотип: ліві ідеї застарілі, а їхні прибічники – це марґінали й екстремісти. У різний час лівими (прибічниками ідей) себе позиціонували і позиціонують інтелектуали від Жана-Поля Сартра і Симони де Бовуар до Славоя Жижека і Джудит Батлер. Марксистська критика лягла в основу таких нових концептів, як телекомунізм і метамодернізм, а фраза ще одного прихильника Маркса, Жака Лякана, «структури виходять на вулиці» досі актуальна.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!