Jurko Prochaśko, Natalka Śniadanko, Jurij Izdryk. Lwów. Trzy eseje

Богдана Матіяш ・ Березень 2006
Kraków: Nemrod, 2005.

Назва анотованого видання, здається, не могла би бути простішою: «Львів. Три есеї», водночас у дуже цікавий спосіб передаючи зміст того, що вміщено під обкладинкою цього вишуканого альбому, який напевно приємно мати у власній бібліотеці. Авторам ідеї вдалося поєднати в одному проєкті два тексти: візуальний (врешті, чи не він перший – низкою спогадуваних зображень – набуває актуалізації на саму лиш згадку про Львів), що його засвідчує серія знімків сучасного Львова, – щоправда, того, яким його бачать передовсім туристи: Єнджей Майка не брався за фотографування спальних районів міста, хоч би якими цікавими чи пікантними могли виявитися гіпотетичні світлини; та літературний, зафіксований в есеях Юрка Прохаська, Наталки Сняданко та Юрія Іздрика (всі три – в перекладі Катажини Котинської), – свідченнях більш чи менш приватного/відстороненого/очудненого переживання Львова. Однак формулюючи загальне враження від усього проєкту, найменше випадає говорити саме про окремішні кути бачення й авторські манери письма, хоча сперечатися, що це була би плідна й цікава розмова, – зважаючи на імена авторів, – навіть не випадає. Цілком очевидно й те, що кожен із уміщених в альбомі есеїв і справді є текстом, що має своє окремішнє – воно сягає далеко поза рамки цього спільного проєкту – життя: цього не відібрати ні в Прохаськових «Львівських епіфаній», ні в «Мапи втраченого раю» Наталки Сняданко, ні в Іздрикового есею «Львів: секвенції психозу» (українською, до речі, вже друкованого в «Критиці»: 2005, ч. 9; «Львівські епіфанії» з’являться невдовзі).

Але розмова про приватне не на часі. Значно більше наразі важить загальна концепція видання, те щось, що уможливило саме таке поєднання прізвищ на обкладинці. Парадоксально: я усвідомлюю, що комбінація імен, врешті, могла бути й зовсім інша, адже йдеться не так про окремі голоси й унікальні інтонації тих, хто говорить, а натомість – і це вже вкотре! – про викшталтування певного ідеального образу Львова, тривання розмови про давніші його міти й творення нових тут-і-тепер. Львів, репрезентований у виданні, – це традиційний ідилійний простір ностальгії та замилування нею, дивовижних перетворень і мандрівок без кінця-краю; це топос, що його так любиш, попри більші й менші незручності, несподіванки, ґанджі тощо. Хотіли того автори чи ні, однак сталося: три різні голоси звучать в унісон – хвалебною піснею Львову.

Є тільки одне «але», проти якого напевно протестуватиме Ярослав Грицак, якщо він не є прихильником тотального мітологізування дійсности: його книжка «Страсті за націоналізмом», про яку згадує Наталка Сняданко, у польському перекладі перетворилася на «Requiem po nacjonalizmie». Залишається сподіватися, що польський читач таки не повірить, що то й справді реквієм. А українському можна хіба що мріяти про час, коли подібне видання з’явиться в котромусь із українських видавництв.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!