Наталія Руденко (упор.), Ігор Верба та Сергій Водотика (упор.). Листування Володимира Гнатюка з Михайлом Грушевським; Н. Д. Полонська-Василенко. Покажчик документальних матеріалів в архівах України

Степан Захаркін ・ Травень 2011
2006, 2008.

Одна з головних проблем наших академічних гуманітарних інститутів – неспроможність або небажання тримати планку якости наукової продукції. Характерний приклад – Інститут української археографії та джерелознавства ім. Грушевського, де поряд із взірцевими томами листування Михайла Грушевського (див.: «Критика», 2007, ч. 1–2, с. 40) або добротним «Українським археографічним щорічником» (див.: «Критика», 2010, ч. 7–8, с. 44) виходить така відверта халтура, як видання листів з архіву митрополита Іларіона, які готує до друку о. Юрій Мицик, книжка спогадів та листів Максима Гехтера в опрацюванні Ігоря Ткаченка або деякі випуски книжкової серії «Старожитності Південної України», яку Інститут випускає спільно із Запорізьким науковим товариством ім. Я. Новицького.

Вельми показовим під цим оглядом є 16-й випуск серії, «Листування Володимира Гнатюка з Михайлом Грушевським», що його підготувала Наталія Руденко. Не варто сушити голову, який стосунок до старожитностей Південної України мають адресовані голові Наукового товариства імені Шевченка у Львові робочі листи секретаря НТШ й чому книжку названо «Листування» – містить-бо вона лише Гнатюкові листи, а про відповідні листи Грушевського упорядниця не повідомляє ані слова. Перегорнімо передмову, яку вона склала з енциклопедичних відомостей про Гнатюка і розлогих цитат із листів без жодної спроби контекстуалізації чи аналізу, оздобивши її стилістичними курйозами на зразок «Листування між М. Грушевським та В. Гнатюком охоплює безліч кореспонденцій», – і перейдімо до епістолярного корпусу.

Листи Гнатюка до Грушевського становлять інтерес передусім для дослідника історії НТШ, а проте містять виходи на ширші сюжети, як-от Гнатюкові експедиції 1890-х років на Угорську Русь або участь галичан в Археографічному з’їзді 1899 року в Києві. Витримано їх здебільшого в суто діловій тональності (загалом не характерній для Гнатюкового епістолярію), що збільшує їхню інформативну цінність, але ускладнює розуміння й коментування. Листи рясніють зрозумілими лише адресатові повідомленнями: «Зміст Яношіка напишу нині і дам д-ру Франку» або «Др. Колесса сидить тепер у Київі і хоче поправити те, що Барвінський попсував» – прояснення таких «темних місць» мусило би бути найпершим завданням коментатора. Нічого подібного не знаходимо у «примітках та коментарях» (цікаво, як в Інституті археографії розрізняють ці поняття) пані Руденко, які складаються з розрахованих на школяра молодших класів інформацій про те, хто такі мадяри, що таке коломийка і кого вважають автором «Іліяди».

Тексти листів відтворено з кричущими перекрученнями й пропусками. Гнатюк, на лихо, знав із десяток мов і часом користувався цим у листах; це стало непереборною трудністю для упорядниці, котра, майже як чеховський гімназист, відчитує латинські слова по-французькому, а німецькі – поукраїнському. Російську літеру ѣ у найкращих традиціях самопальної археографії послідовно передано сербською ђ. Рясні Гнатюкові скорочення упорядниця розкриває, як Бог на душу покладе; наприклад, «Панк.» скрізь прочитує як «Паньківський» замість правильного «Панкевич», і це змушує засумніватися, чи розуміє вона те, що публікує.

Анотовані покажчики до книжки зміцнюють цей сумнів. Вони лише зовні видаються найсоліднішим її складником, попри дивовижну відсутність покликів на сторінки; насправді ж їх скомпоновано за нехитрим рецептом, про який згадував іще Лотман: «Виписати імена й подивитися, що про них пишуть у Брокгаузі-Єфроні» (для цього випадку – в «Енциклопедії українознавства»). «Вчора я бачився з Барвінським у Шнайдра», – пише Гнатюк, і п. Руденко радо винотовує до покажчика енциклопедичну довідку про галицького краєзнавця Антона Шнайдера – яке кому діло, що той помер за 20 років до згаданої в листі зустрічі. «Я маю рецензійку на Брока», – пише Гнатюк, і ось, читаємо довідку про батька антропометрії Поля Брокá, теж померлого за 20 років до написання рецензії, дарма що Гнатюкові йшлося про норвезького лінґвіста Олафа Брóка. А як зручно коментувати імена та назви у формі покажчика, коли доводиться ховати лакуни у власних знаннях! Про кого в енциклопедіях не написано – викреслити з переліку, та й по всьому. Тому Куліш і Драгоманов, Франко й Коцюбинський, Лисенко й Крушельницька в покажчику є, а всілякі Іванці, Цимбали, Ясеницькі, Панкевичеви, Леонтовичеви й подібні – то вже звиняйте.

Найсумніше, що упорядниця є, як зазначено у виданні, кандидатом наук і старшим науковим співробітником Інституту української археографії, а серед членів редколеґії, яка благословила її халтуру, бачимо імена Геннадія Боряка, Володимира Кравченка, Сергія Леп’явка. У передмові п. Руденко натякає, нібито корпус Гнатюкових листів, що його вона підготувала, має ввійти до 50-томника «Творів» Грушевського, котрий видає Інститут. Хочеться сподіватися, що цього не станеться.

На такому тлі 19-й випуск серії – покажчик архівних матеріялів Наталії Полонської-Василенко – справляє враження археографічного шедевра, а проте уклали його відомі дослідники біографії та наукового доробку історика – Ігор Верба та Сергій Водотика, тож до них і вимоги інші, вищі. У довіднику описано й проанотовано понад 2000 документів науковця (творчих рукописів, офіційних і ділових паперів, листів її та до неї, світлин) передусім із її доеміґраційного архіву, який зберігається в Національній бібліотеці ім. Вернадського та Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва. Одразу зазначу, що інші архівні фонди в покажчику відбито дуже вибірково, деякі важливі київські архівосховища (як-от відділ рукописів академічного Інституту літератури) пропущено, а про архіви з-поза Києва немає й мови. Тож назва видання не відповідає змістові: йдеться щонайбільше про покажчик матеріялів у кількох київських архівах. У такому ракурсі книжка, як майже будь-який довідник, становить певну інформативну цінність, і її варто рекомендувати увазі дослідників української історіографії 1910–1930-х років. Проте видання багато виграло б, якби укладачі приділили більше уваги анотуванню документів (не обмежуючись у багатьох випадках беззмістовними формулами на зразок «Сімейного характеру», «Побутового змісту» або «У наукових справах») і замість сумарного огляду літератури про Полонську-Василенко на початку книжки зазначали публікації документів у кожному конкретному випадку.

Неприпустимими є недогляди, коли для різних документів помилково продубльовано той самий опис (№№ 873 і 874). Та особливо кепсько виглядає справа з визначенням кореспондентів Полонської-Василенко. Тут маємо непоодинокі випадки перекручення імен (Леонід Дінцес замість Лев, Іван Томах замість Степан, Сергій Олександрович Гіляров замість Олексійович), часом до невпізнання (Ісаак Урнелевич Будовін замість Ісаак Уріелевич Будовніц, Олександр Андрійович Лазаревський замість Олександр Андріянович Назаревський); багатьох добре відомих кореспондентів (о. Анатолія Жураковського, Сергія Ркліцького, Михайла Тарасенка, Саву Шевченка) подано без імені й років життя, з дефініцією на зразок «київський знайомий Полонської-Василенко 1920-х років»; трапляються й курйозні атрибуції (Холодного, який писав Полонській-Василенко з Харкова у 1924 році, ототожнено з художником-еміґрантом; одеського краєзнавця Еммануїла Оксмана об’єднано з його братом-літературознавцем Юліаном і виведено під подвійним іменем Юлія-Еммануїла). Складається враження, що провідні дослідники Полонської-Василенко погано уявляють і її оточення, і культурно-історичне середовище, до якого вона належала. А наявність майже 200 неатрибутованих листів свідчить, що всерйоз з’ясуванням кореспондентів історика укладачі не займалися, поклавшись на архівні каталоги й фондові описи. То хто ж є справжнім укладачем покажчика – пп. Верба і Водотика чи працівники київських архівів?

Залишає бажати кращого й видавнича культура книжки. Досить сказати, що скорочення «арк.», яке сотні разів трапляється у виданні всередині речення, внаслідок вордівської автозаміни скрізь починається з великої літери, а покажчик імен, як і в попередньому виданні, не відсилає до сторінок. Можливо, Ігор Верба та Сергій Водотика, здобувши докторські ступені, вже не переймаються ні наукою, ні власною професійною репутацією. А Інститут археографії?

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!