Михайло Горинь. Листи з-за ґрат

Вадим Дивнич ・ Грудень 2005
Харків: Права людини, 2005.

До багатьох журнальних і не таких численних, але теж уже не поодиноких книжкових видань, що доносять до сьогоднішнього читача свідчення радянської доби – листування в’язнів комуністичних тюрем і таборів, – Харківська правозахисна група в рамках своєї програми меморіяльних публікацій додала книжку листів Михайла Гориня, писаних із Мордовії та Владимирської в’язниці в 1966–1971 роках. Вона дає добру нагоду знову сказати кілька слів про потребу створити нарешті заклад, який уже встиг, за польським зразком, дістати умовну назву «інститут національної пам’яті» і який мусив би зобов’язати своїх працівників дбати про речі, якими тепер мусять опікуватися правозахисники, відволікаючись від клопотів, що їх вони поклали на себе самоназвою. Уклін за це їм і докір нам. Мабуть, питання прав людини в Україні розв’язано ще успішніше, ніж національне в Країні Рад. Хоча офіційних заяв про це ми поки що, хвалити Бога, не чули.

Гориневі листи в 70-х роках випустив у самвидав Іван Гель, супровівши коротенькою передмовою (в цьому виданні її повторено й додано нову, де він докладніше пояснює сьогоднішньому читачеві тогочасні обставини) та примітками, потрібними для з’ясування реалій, для адресатів самозрозумілих – їх так само повторено і теж із додачею нових, від редакції, всі подано курсивом відповідно в квадратових або круглих дужках в основному тексті, чого, власне, робити було не варто, бо вони його надто обтяжують. Не кажучи вже про те, що подеколи раз у раз повторювано ту саму примітку там, де цілком можна було обмежитися єдиним зауваженням до всього тексту, як-от пояснення технічних причин транслітерації латиничних висловів у самвидавчій публікації, скажімо: «О, санкта сімпліцітас! [Через брак латинського шрифту вживається слов’янська азбука]». Певною мірою це працює на «автентику», на відтворення прикметних рис тодішнього «видавничого процесу», але відволікає від власне документу, на віддання «фактури» якого видавці, треба зауважити, зуміли запропонувати цілком неакадемічний, але дуже вдалий прийом: вимарані цензурою рядки в листах (відчитані й невідчитані) позначено в книзі звороткою на затушованому тлі.

Принагідно можна з особливою виразністю з’ясувати, чого ж та цензура боялася:

Смішно мені, бо згадався анекдот: ось слухай [Закреслено анекдот]

Але можна засумніватися, що, складаючи іменний покажчик і довідки про згаданих у листах осіб, упорядники задля досягнення автентичности імітували підпільні умови роботи над книжкою й, отже, неможливість уточнити анкетні дані, наприклад, Дзюби Івана Олексійовича. Як людина, причетна до книговидавничої справи, знаю, що такі недогляди трапляються, коли для підготування наступного тексту використовують попередній файл, отже, в переліку може бути ще якийсь Іван Олексійович, – і він там справді є, та ще й з Іваном Андрійновичем. Але, зрештою, помилок у цій потрібній і цікавій книжці не аж так багато, щоб шкодувати про її вихід. Шкодувати треба за тим, що Інституту національної пам’яті ми не маємо, і національна пам’ять, як і раніше, тримається зусиллями ентузіястів.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!