Леонід Фінберг, Уляна Головач (ред.) . Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки

Юлія Ємець-Доброносова ・ Листопад 2016
Київ: Дух і Літера, 2016.

У вміщених у виданні свідченнях учасників Майдану гідність, надія, відчай, довіра стають ніби втіленими і вразливими, як людське тіло. Часто у книжці з’являються згадки про чесність, пов’язану з умінням зберігати єдність мислення, висловлювання і життя. Один із авторів свідчень говорить, що хотів би прожити так, аби не соромно було комусь наснитися. Такі прості і влучні слова можна прочитати ледь не на кожній сторінці видання. Загалом книжка щира й акуратна в підході до теми. Вона не лише подає розмаїття текстів, а й створює цілісну багатоголосу оповідь. Можна було б назвати її гіпертекстом, та, мабуть, важливішим є інше означення. Після прочитання книжки вкотре усвідомлюєш, що неможливо остаточно вирівняти досвід Майдану в одну лінію. Усні оповіді учасників подій мають значення для конструювання більших наративів і усвідомлення їхньої багатозначности. Фіксація свідчень рятує подію від «закам’яніння» у неживих конструкціях,  у безголосих музейних реліктах. Самовизначення відбувається через те, що ми згадуємо і забуваємо. Пригадування ж, своєю чергою, часто започатковує спілкування з іншими учасниками подій та собою, що може розпочати відлік нових суспільних процесів. Саме цей нюанс усної пам’яті про Майдан вдалося передати укладачам видання. У структурі книжки — три частини з прологом та епілогом. Багатоголоса оповідь розгортається у хронологічній послідовності від листопада 2013-го до весни 2014 року, проте часом потік голосів змінює спрямування. Автори українсько- й російськомовних свідчень переходять від згадок про Майдан до розуміння післямайданного часу, війни та політичної ситуації в нинішній Україні. Деякі розділи повторюються в кількох частинах книжки («Голоси оборонців, голоси воїнів», «З носилками, в білих футболках з хрестами», «Кожен ніс відповідальність за своє»); інші — міцно прив’язані до хронології подій («Ми не стріляли» або «Потім була Банкова»). Така структура полегшує читання, задаючи певний ритм. Окремі свідчення є спогадами з продовженням, що тривають від початку до фіналу книжки (художника Бориса Єгіазаряна, сотника Першої сотні Майдану Олександра Абаєва, студентки медуніверситету Анни Волохової). Авторів десятка свідчень презентовано лише іменами чи псевдонімами, та більшість — іще й вказівками на статус, фах, зацікавлення. Якщо послідовно зафіксувати ці самоозначення й означення людей різного віку, рівня освіти і статків, стилю життя, з різних реґіонів України, то постане образ Майдану як феномену сучасної культури. Частина свідчень є монологами, частина — виліплюється за допомогою запитань інтерв’ю.

Одні герої детально або коротко, але влучно, розповідають про себе, згадуючи Майдан, історію власної родини, її вписаність в історію Києва чи України; другі — наголошують на розумінні любові чи дружби; треті — на миті переживання межових ситуацій і зв’язку з незнайомими людьми, четверті — на спілкуванні, втратах і здобутках. Згадки свідків про інших учасників подій, щирі слова про живих і спогади про загиблих створюють ефект живого спілкування у пригадуванні. Окремі свідчення проблематизують тезу про спогади як завершений досвід. Незавершеність проступає надто часто, проявляє і специфічно людську взаємодію згадування і забування. Відзначу акуратність укладачів у поводженні з усним мовленням: у текстах збережено індивідуальний стиль оповідей та інтонацію. Читання свідчень ставить питання про роль усної оповіді в часи розмаїття медій та про співвідношення усного і записаного. Видання є цікавим із погляду співіснування медій у тому, що переживає сучасна людина, адже і Майдан був перехрестям різних медійних досвідів. Дослідниця культурної пам’яті Алейда Асман розрізняє функціональну і накопичувальну пам’ять. Перша аксіологічно спрямована, жива, вибіркова й орієнтована на майбутнє, друга є сховищем реліктів і спогадів. Їх не протиставлено, радше йдеться про передній і задній плани, про можливості формування цінностей та орієнтирів. У виданні «Майдан. Свідчення» впритул стикаєшся із живою пам’яттю. Мабуть, тому в значній частині свідчень проступає образ майбутнього. На передній план виходить узаємозв’язок спогадів та особистої ідентичности, спогадів та історії. Зрештою, книжка пробуджує і читацьку силу пригадування.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!