Сінтія Озік. Метафори і пам’ять. Вибрані есеї

Богдана Пінчевська ・ Лютий 2015
Київ: Дух і Літера, 2014.
Переклад з англійської та упорядкування Ярослави Стріхи.

Есеї Синтії Озик не справляють враження університетських лекцій, попри те, що ледь не в кожному творі вона згадує про власну роботу викладачки літератури. Це саме той випадок, коли робота є логічним продовженням особистих інтересів Озик та її початкової професії — письменниці.

Важливу обставину чару цієї книжки складає суперечність несистематичного і почасти автичного способу життя і роботи на університетській катедрі, що вимагає послідовного викладу матеріялу. В есеях Озик кожна «академічна» думка раптово обростає живими зауваженнями.

У книжці зібрано 22 есеї. Тематику цих текстів замкнено у світі літератури, але загалом можна розрізнити декілька напрямків авторчиних інтересів. Передовсім це письменники, яких обираємо за героїв нашої уяви у певні періоди життя. У Синтії Озик це Томас Стернз Еліот, Ісак Бабель, Генрі Джеймс, Шолом-Алейхем, Бруно Шульц, Шмуель Йосиф Аґнон, Гаролд Блум. А також Гершом Шолем, який був поетом та істориком Кабали, тобто, серед іншого, вченим. Кожній постаті відведено осібний, іноді напрочуд схвильований і виразний, текст. Біографічні дані письменників уміло вмонтовано в аналіз тих чи тих творів, тому кожен портрет наближає письменника до читача.

Другою, полемічною, тематикою є університетський фемінізм, а саме емоційні роздуми про місце жінки в контексті академічної кар’єри та літератури. Озик звертає увагу на відсутність самоповаги студенток, які охоче вислуховують лекції щодо другорядности місця жінки в системі освіти, на особливості мистецької справи з огляду на спроби поділу літератури на жіночу та чоловічу. Часом це перетворює есеї («Каталог народження / дірки», «Передчуття загибелі песика, що танцює», «Література та ґендерна політика: дисидентство») на полум’яні, радше революційного кшталту проповіді.

Суто літературі присвячено есеї «До нового їдишу», «Північ», «Вона: портрет есею як теплого тіла», «Портрет митця як поганого громадянина» та деякі інші. Усі тексти Озик — навіть тоді, коли вона ні з ким не воює, — насичено різкими, афористичними, іноді нищівно точними зауваженнями.

У цій книжці авторка звертається найперше до спеціялістів із єврейського мистецтва та літератури: «Коли я кажу “стосується переважно єврейства”, то в літературі мені йдеться про літургійні мотиви. <…> Літургія звертається до спільної моральної, а не ізольованої ліричної уяви» («До нового їдишу»). Водночас визначення національного в мистецтві у Синтії Озик є темою для притомної полеміки, а кожну свою тезу авторка арґументує, спираючись на відповідні літературні приклади.

Найменший есей, лірична «Північ», подібний на білий вірш, залишає відчуття саме поезії. Це чистий настрій, бездоганний краєвид, де немає нічого зайвого. Власне, нічого зайвого у добре написаному творі — це саме та думка, з якою прощаємося з книжкою Синтії Озик.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!