Оксана Забужко. Музей покинутих секретів

Олег Коцарев ・ Червень 2010
Київ: Факт, 2009.

Після появи першого роману Оксани Забужко спливло чотирнадцять років, і як мені видається, спливло недарма: «Музей покинутих секретів» вийшов значно кращим за «Польові дослідження...», формально довершенішим, художнішим (без Шлемкевичевих «переплутаних крил Ероса»). Та чи стане він публічно гучнішим - питання складніше.

«Музей покинутих секретів» - така собі детективно деконструйована родинна саґа. Головні герої, журналістка і торговець антикваріятом, намагаються розібратися в хитросплетіннях минулого своїх і сусідніх родин, хитросплетіннях, замішаних на крові, зраді, вірності й пов’язаних з історією, починаючи від середини XX століття: УПА, Голодомором, відлигою тощо. Доволі символічно, що події роману завершуються теж у доволі помітний історичний момент, у 2004 році, напередодні Помаранчевої революції. Адже «Музей покинутих секретів» багато в чому є саме романом про гідність, про вибір, про змагання між цинізмом й ідеалізмом, словом, про все те, що так виразно зматеріялізувалось у повітрі 2004 року.

Дія різних розділів роману (Забужко дала їм назву «зали») і менших частин відбувається у різний час, їх написано з перспектив різних персонажів. Авторка зуміла зробити їх текстуально відмінними і водночас гармонійно поєднуваними естетично. Важко, правда, не звернути тут увагу на надмірну умовність, ідеалізованість і менторський присмак образу головної героїні, журналістки Дарини Гощинської, меншої стильности й стрункости її мовлення. Можливо, це через перевантаженість персонажа різними концептуальностями. А втім, ця вада не аж настільки сильна, аби серйозно перешкоджати читанню.

Сюжетні перипетії роману автоматично роблять оповідь цікавою. Адже приватний вимір монументальної історії - тема, до якої тільки береться українська література, і її детективність безпомильно грає на руку будь-якому авторові. Всі сюжетні ниточки під кінець величезного 832-сторінкового тексту збігаються докупи, все переплітається, і спершу це породжує комічний ефект, мовляв, просто тобі стереотипна індійська мелодрама, але потім приходить розуміння, ґрунтоване на елементарному досвіді: справді, у певні напружені ключові моменти обставини мають таку властивість несподівано збігатись, отже, в цьому сенсі підхід Оксани Забужко до матеріялу навіть реалістичний.

Певною мірою реалістичне, до речі, й саме письмо, виклад. Там, де є вигадливі образи, кінематографізація та інші прийоми, вони все-таки втілюються у вельми описовий спосіб. Усе було б іще реалістичнішим і, може, більш «гладенько причесаним», якби не специфічна мова Оксани Забужко. Мова не «для життя», а для милування - забуті й винайдені конструкції, несподівані лексичні поєднання та інші штуки роблять мову вигадливою і пістрявою. Але знову-таки авторка встигає втриматися на межі читабельности.

І, звісно, на окрему розмову заслуговує патосність «Музею покинутих секретів». Як уже зазначали дехто з критиків, патос (сентиментальний, героїчний, повчальний тощо) тут справді часом стає дуже вже перенасиченим. Але значною мірою справа в загальній орієнтації роману, котру сама Забужко час від часу підкреслює алюзіями на біблійну літеплість («А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст...» Об. 3.16). Ця книжка - передусім для людей емоційних, небайдужих і, напевно, нескептичних. Інших читачів, підозрюю, фірмовий темперамент Забужко не надихне й не розчулить.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!