Андрей Дмитриев. Н. П. Гиляров-Платонов и русская литература 1850–1880-х годов

Олесь Федорук ・ Серпень 2018
Санкт-Петербург: ООО «Родник», 2018.

Не кожному, хто вивчає історію української літератури ХІХ століття, відоме ім’я Нікіти Ґілярова-Платонова. Проте його знають усі, хто досліджує творчість Пантелеймона Куліша, а почасти й Гоголя: Ґіляров-Платонов був цензором Гоголевих «Сочинений и писем» у шести томах, що їх 1857 року видав Куліш, і своєю працею спричинився до того, щоб поліпшити це видання. Кулішеві стосунки з Ґіляровим-Платоновим простяглися далеко за межі його функціональних обов’язків, про що свідчить бодай розлоге листування між ними (Кулішеві листи – неопубліковані – збереглися донині). Значення, яке цей московський цензор мав для Куліша, можна зіставити з тим, яку роль відіграв для нього інший московський цензор – Ніколай фон Крузе (який, нагадаю, дозволив до друку без цензурних купюр знакові для нашої культури «Записки о Южной Руси»). Обидва цензори були виразниками суспільного проґресу і своїм вільнодумством та сміливістю в ухваленні відповідальних рішень «випадали» із загальної системи царської Росії, спрямованої на обмеження свободи друкованого слова. Із ними обома в Куліша склалися теплі неофіційні стосунки. Зрозуміло, чому: обидва були не тільки цензорами, а й громадськими діячами, а Ґіляров-Платонов – іще й талановитий історик, публіцист, літературний критик і мемуарист.

У монографії на понад дев’ятсот сторінок із найбільшою ретельністю і сумлінністю зібрано всю можливу інформацію про автора спогадів «Из пережитого». Майже половина її змісту – додатки: листування різних осіб, головною мірою, з першим біографом Ґілярова-Платонова князем Ніколаєм Шаховським, який звідусіль збирав відомості про «свого» героя. Серед тих, до кого звернувся Шаховський, був і Куліш, і між ними в 1890-х роках зав’язалося жваве листування з великим колом порушених питань, а після смерти Куліша Шаховський відгукнувся про нього розлогим і чулим некрологом. Чотири Кулішеві листи до Шаховського – ті, в яких ідеться про Ґілярова-Платонова (а назагал відомо до тридцяти Кулішевих листів до князя), – опубліковано й у цьому виданні. Андрєй Дмітрієв підготував епістолярій із великою філологічною культурою і – відповідно до академічної традиції – подав у супроводі докладного коментаря, який не тільки прояснює зміст кореспонденції, а й має чималий евристичний заряд.

Окрім додатків, книжка має три частини, з яких одна – нарис наукової біографії («Життя і служіння Н. П. Ґілярова-Платонова») і дві – аналіз творчої активности («Н. П. Ґіляров-Платонов як публіцист і російська журналістика його часу», «Н. П. Ґіляров-Платонов як мемуарист і літературний критик. Творчі діялоги з сучасниками»). Серед багатьох підрозділів варто виокремити пункт «Н. П. Ґіляров-Платонов про проблему цензури і свободи слова (1860–1880-ті)». Для нас він цікавий, зокрема, під оглядом проголошеного в 1876 році Емського указу, спрямованого на обмеження українського слова. Умови, в яких постав цей указ (щоб притлумити українофільський рух), та його циркуляція увиразнюють контекст загальної цензурної ситуації в Росії та – ширше – суспільної, коли повсюдно ширилися нігілістичні ідеї, реакцією на які було сильніше «закручування гайок». Що цікаво, 1880 року, коли працювала Комісія перегляду цензурних законів під головуванням графа Пєтра Валуєва (автора сумнозвісного циркуляра 1863 року, за висловом Віктора Дудка, – «запобіжної урядової акції проти загрози українського сепаратизму»), Ґіляров-Платонов виступив із розгорнутою критикою нововведень карального характеру в цензурі й навіть підняв голос про повне її скасування. За двадцять років редаґування щоденної впливової газети «Современные известия» (1867–1887), за підрахунками Дмітрієва, Ґіляров-Платонов умістив у ній близько 120 передовиць, у яких розглядав становище друку в Росії.

Загалом монографії притаманна висока джерелознавча планка, властива виданням Інституту російської літератури (Пушкінський Дім). Знаком якости тут є «фірма» Боріса Єґорова – відповідального редактора цієї книжки та видань серії «Славянофильский архив», у якій її випущено. У цій серії минулого року вийшла й книжка «“День” И. С. Аксакова. История славянофильской газеты: Исследования. Материалы. Постатейная роспись», де україніка посідає чільне місце (тут, зокрема, вміщено листи українських діячів до редакції газети – Олександра Кониського, Миколи Костомарова, Михайла Максимовича, Михайла Юзефовича та інших). Одним із її авторів-упорядників також є Дмітрієв, і про неї варто буде сказати окремо.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!