Саманта Пауер. На гребені полум’я. Відчайдушна спроба одного чоловіка врятувати світ

Світлана Ославська ・ Листопад 2016
Львів: Літопис, 2014.

Біографічна книжка американської журналістки Саманти Павер знайомить із історією Організації Об’єднаних Націй від кінця 60-х років ХХ століття до початку ХХІ століття крізь призму життєвого шляху Сержіу Віейри ді Мелу. Бразилець за походженням, філософ за освітою і працівник ООН, він пройшов шлях від помічника редактора в Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців до Верховного комісара з прав людини й спеціяльного представника Генерального секретаря ООН в Іраку, де він і загинув 2003 року.

Павер показує еволюцію особистости ді Мелу, «людини з ООН до самої кістки», що починала як гуманітарний працівник, а закінчувала як політик. Водночас книжка дає уявлення про те, як виглядає робота ООН зсередини. Дізнаємося про бюрократію, роль національности працівників, про спроби організації зберегти вплив на світові держави. Оповідаючи в хронологічному порядку про життя ді Мелу, авторка пише і про непопулярні факти з діяльности ООН: миротворців, які займалися контрабандою; чиновників місій ООН у бідних країнах, які мали в сотні разів вищі зарплати, аніж їхні місцеві колеґи; кризу всередині організації та усвідомлення її керівництва, що ООН не запобігає причинам конфліктів у світі, а намагається лікувати їхні наслідки, часто — безрезультатно.

Павер показує ді Мелу як відданого ООН працівника, який, утім, визнавав, що організація є «жахливим коктейлем рас, які навіть не розуміють одна одну». Із книжки дізнаємося про численні миротворчі та гуманітарні місії, що їх очолював ді Мелу в різних куточках світу. У Камбоджі він займався переселенням додому тисяч біженців (1997). В Ізраїлі вперше побачив провал миротворчої місії. Він був у Боснії, де ООН дискредитувала себе, роздаючи харчі, але не запобігла етнічним чисткам. У Руанді, Танзанії та Заїрі, де ді Мелу зрозумів, що «гуманітарна криза майже завжди політична». В Косово, яким керував до передання влади постійному представникові ООН. У Східному Тиморі, де «будував першу нову державу в ХХІ столітті». І, нарешті, в Іраку, де ООН намагалася відновити свою незамінність у світі. Ця робота дала ді Мелу змогу побачити, що уряди нехтують спільним благом задля короткотермінових інтересів, що збройні угруповання часто живляться колективним приниженням і є гнучкішими за держави, які їм протистоять, а ООН схильна «гасити пломінь ідеалізму, що надихав декого боротися з несправедливістю».

Чимало уваги в книжці присвячено взаєминам працівників усередині ООН та особистому життю ді Мелу. Частина книжки, що стосується «іракського» періоду, дає нагоду подивитися під кутом зору ООН на Ірак 2003 року, коли було частково закладено підвалини для нинішньої діяльности ісламських радикалів.

Реконструюючи на основі розмов із чотирмастами знайомими ді Мелу його життя, Павер виходить на глобальні уроки, що їх пропонує діяльність чиновника і для ООН, і для інших організацій. Найважливішими з-поміж них здаються настанова на гідність і скромність для світових організацій, коли ті приходять на чужу землю, та відмова від однозначних доктрин.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!