Вольфґанґ Вельш. Наш постмодерний модерн

・ Квітень 2007
Київ: Альтерпрес, 2004.
Переклад із німецької А. Богачова, М. Култаєвої, Л. Ситніченко

Коли берешся за читання цієї книжки, незрозуміло, яка реакція була б адекватнішою – подив чи сміх. Німецький теоретик постмодерну з перших сторінок по-німецьки серйозно доводить (запевняє?), що саме постмодерн нині на часі і що нам потрібен серйозний, відповідальний, свідомий себе постмодернізм, як у Ліотара, а не сміховинний постмодерн усілякости, якийсь диснейленд чи лунапарк. Проте з часом звикаєш до такого стилю і починаєш дослухатися до змістовних Вельшевих арґументів.

Постмодерн не є чимось, що існує абсолютно після модерну, він сам становить етап модерну – але «постмодерно» оформленого, коли провідною тенденцією стає радикальна плюральність перспектив, – такою є головна теза книги. Не просто будь-яку претензію на тотальність треба відкинути – а за Нового часу саме така претензія зумовлювала насильство, тому що всеохопні концепції були суб’єктивно витворені та містили вимогу обов’язкового визнання з боку всіх решти, – треба уникати навіть ностальгії за єдністю, притаманної модернізмові початку минулого століття. Вельш розуміє під постмодерном не просто певну епоху, а стиль мислення, налаштованість думок. До ідейних натхненників постмодернізму він зараховує не тільки Вітґенштайна та Канта, але й Аристотеля та Паскаля. Як це часто відбувається в ході дискусій про сутність модерну та постмодерну, обидва Zeitgeister виявляються дуже розмитими, їхні зміст і кордони непевні. Скажімо, сам Вельш вирізняє протилежні форми постмодерної критики модерну: таку, що закидає модернові тотальність і пропонує терапію плюральности, й таку, що закидає модернові диференційованість і пропонує терапію єдности. Габермас – цей затятий захисник модерну всупереч постмодернові – виявляється багато в чому постмодерним мислителем. Така невизначеність не дивна: Вельш-бо відмовляється від будь-яких спроб дати загальнозначущу перспективу чи запропонувати трансцендентальне обґрунтування – тож залишається лише слушна критика та «мудрість» як конститутивна – поряд із науковістю – ознака філософії. Власне, свідоме ведення дискусії в оптиці певної мовної гри є підставою радше культурологічного, аніж філософського характеру книжки. Автор розглядає не лише філософські підстави постмодернізму, а й мистецький та соціяльний аспекти постмодерної форми модерну. У нашій ситуації на часі перехідний (такий, способом дії якого є перехід від однієї форми раціональности до іншої) розум; сьогодні найбільшою мірою слушним і справедливим є постмодерн, що може піддати критиці будь-яку претензію на тотальність, а обґрунтування постмодернізму неможливе – та й чи потрібне?

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!