Соломія Павличко. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського

Олег Кисельов ・ Грудень 2017
Київ: Основи, 2017.

Нове видання праці Соломії Павличко, вперше надрукованої 2000 року, а 2001 року перевиданої, започатковує серію сучасних перевидань п’яти книжок дослідниці, до якої, окрім анотованої праці, увійдуть «Фемінізм», «Зарубіжна література: дослідження та критичні статті», «Дискурс модернізму в українській літературі» та «Роман як інтелектуальна провокація».

На прикладі Кримського Соломія Павличко демонструє важливу тезу: людина — істота недосконала, часто ірраціональна, на неї впливають не лише зовнішні, а й внутрішні чинники: почуття, переживання, сприйняття себе тощо. Перед читачем постає не велетень духу і розуму, а слабка, психічно нестійка особистість.

Над цією книжкою Павличко працювала до самої смерти й, на жаль, не встигла поставити остаточну крапку. Деякі параграфи не дописано — вони закінчуються тезами або розгорнутим планом тексту. Вочевидь, із цим пов’язано і певну суперечність між анотацією та змістом видання. Видавці означують Кримського як «всесвітньовідомого науковця-сходознавця», однак Павличко показує, що він, на відміну від своїх сучасників, не друкувався у західноевропейських наукових журналах, хоч вільно володів іноземними мовами і ретельно відстежував нову літературу зі сходознавства.

Здається, ключовим словом у назві книжки є сексуальність. Проблему сексуальности відображено не лише у прозі та поезії Кримського, а й у його сходознавчих студіях. У розвідках він звертав увагу на сексуальну культуру тюрків, арабів та іранців, що було незвичним наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Художні твори Кримського, що, як показує авторка, є всуціль автобіографічними, також наповнено сексуальною тематикою. При цьому в них ідеться про одностатеві любов та сексуальний потяг. Павличко окремо звертає увагу, що Кримський не сприймав традиційної сексуальности, і якби він прийняв свою сексуальність, то сьогодні ми могли би назвати його гомосексуалом. Душевні муки головного героя роману Кримського «Андрій Ляговський» — це муки самого автора, що доводить Павличко на підставі епістолографії.

Наукова діяльність Кримського та його орієнталізм займають меншу частину обсягу книжки. Проте в цьому сюжеті, безумовно, є цінним внесок авторки. Спадок Кримського вона оцінює амбівалентно. З одного боку, дослідниця визнає добросовісність Кримського як науковця, його знання не лише мов, а й класичної або сучасної літератури, написаної цими мовами. Із другого боку, Павличко звертає увагу на те, що енциклопедичні знання Кримського заважали йому робити узагальнення, а часто й теоретичні висновки. При цьому з передмови Омеляна Пріцака читач дізнається, що і сам Кримський сприймав себе радше як «компілятора», ніж як ориґінального дослідника. Його внесок у тогочасну російську, а потім і українську науку передусім було зроблено завдяки тому, що він видав понад п’ятнадцять підручників. Поряд із цим Кримський написав чимало сходознавчих статтей до Енциклопедичних словників Брокгауза і Єфрона та «Гранат». Відсутність систематизації у наукових працях Кримського є не єдиною їхньою вадою: Павличко зауважує, що зміст деяких робіт не відповідає назві, а в багатьох працях історіографія домінує над власне історичним чи літературознавчим матеріялом.

Поряд із цим Павличко розмірковує про орієнталізм Кримського. Для науковця його часу було нормально поділяти погляд, що східні народи значно поступаються европейцям буквально в усьому: від інтелектуальних здібностей та релігії до звичаїв і побуту. Кримський використовує такі ж оцінки, хоч є і винятки: йому не властивий антисемітизм, а в одній зі своїх праць він називає думку про другорядність тюркської раси негуманною і неправильною. Та дослідник сам активно користувався цією концепцією і навіть екстраполював її на себе.

Український націоналізм Кримського є суперечливим, оскільки, як зізнавався сам академік, у ньому не текло ані краплі української крові. Тож його націоналізм був політичним та культурним, а не етнічним. Павличко зазначає, що деякі твори Кримського були настільки просякнуті націоналізмом, що саме через це вони не ввійшли до радянського видання 1970-х років. Сам Кримський листувався із Борисом Грінченком, Лесею Українкою, Іваном Франком, Михайлом Павликом та Михайлом Драгомановим. З останніми трьома він полемізував щодо розвитку українства. Кримський писав статті до українських журналів, мешкаючи у Москві. Павличко знаходить національні та політичні підтексти не лише в науково-популярних або публіцистичних статтях науковця, а й у його суто академічних працях. Окремим сюжетом у книжці є діяльність Кримського у розбудові Академії наук. Він постає тут як людина, що переживає більше за науку і Академію, ніж за політичний режим, у якому вони існують. Кримський намагався знайти спільну мову із представниками всіх урядів. А коли большевики прийшли до влади, Кримський не раз публічно називав себе комуністом, хоча, звісно, ним не був.

Попри значний обсяг (майже 400 сторінок), книжка залишає багато простору для наступних дослідників не лише наукової спадщини Кримського, а й його внутрішнього світу.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!