Йозеф Вінклер. Natura morta. Римська новела

Роксоляна Свято ・ Червень 2017
Чернівці: Книги–ХХІ, 2015.
Переклад з німецької Нелі Ваховської

«Natura morta» — друга книжка сучасного австрійського письменника в українському перекладі. Ця «римська новела» в шести епізодах — твір, якому непросто дати чітке жанрове означення. Спершу це справді літературний «натюрморт» — у найдрібніших деталях прописаний фраґмент із життя «вічного міста». Буденний світ базару на П’яца Віторіо Емануеле неподалік Ватикану, який постає перед читачем, є до такої міри візуальним, що здається майже матеріяльним: із бароковою увагою до контрастних кольорів, гри світла і тіні, суміші запахів, дотиків і звуків. Життя тут тісно переплелося зі смертю: криваві, аж до нудоти, ятки м’ясників, ряди риб із виряченими очима, поміж якими виринають гірки стиглих овочів і фруктів; а з другого боку, звичний галас торговців і покупців, юрмища випадкових перехожих і «місцевих» жебраків (у якому чуємо й окремі голоси).

Але якоїсь миті «об’єктив» вихоплює в натовпі постать «сина торговки інжиром» — юного і вродливого Піколето, з віями такими довгими, «що майже торкалися його щік» (ця деталь нав’язливо виринає в тексті знову й знову), — і далі вже рухається за ним аж до площі святого Петра, де хлопець намагається збути знудженим туристам свій товар. Молодість і безпосередність Піколето, здається, притягують до нього решту персонажів; і те, що починалося як серія статичних замальовок із грайливим відсиланням до фламандських натюрмортів, знайшовши свою «ціль», набуває динаміки і розкручується в повноцінний літературний сюжет, із драматичною кульмінацією і трагічною розв’язкою.

Асоціяції з кінематографом, зокрема з П’єром Паоло Пазоліні (як натякає й анотація), майже неминучі: стрімкі переходи від загальних до великих планів, картинки Рима, далекого від туристичної «вилизаности», увага до «простої» людини з її тілесністю і в сукупності пристрастей та поривів (і кумедних, і заборонених). Оповідач тут не незримий, він схильний до гумору в усьому діяпазоні — від легкої іронії до ґротеску, — і час від часу нагадує про свою присутність. Вінклер, знаний як довершений стиліст (і в українському тексті видно сліди кропіткої праці перекладачки), майстерно вибудовує оповідь, дозуючи емоційні переживання й не даючи з головою поринути в перебіг подій. Водночас він симпатизує своїм персонажам і співчутливо дивиться на їхні болі та страждання; хоча розповідь усе одно завершиться типовим для кінематографа віддаленням «камери» й переходом на загальний план.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!