Ірена Коваль. Незаземлені

Володимир Шелухін ・ Березень 2017
Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2016.
Переклад з англійської Петра Таращука

Вихід перекладу твору Ірени Коваль є іще одним кроком на шляху осмислення досвіду ХХ століття в стосунку до «української людини». У минулі роки з’явилося чимало романів, автори яких прагнули дати раду з нашим минулим, насамперед із радянською добою. «Роман юрби» Валерія Шевчука, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко (обидва 2009 року), «Століття Якова» Володимира Лиса (2010) — це лише деякі зразки найширше обговорюваних книжок. Роман Ірени Коваль суттєво менший за обсягом (насамперед порівняно з двома першими) і не претендує на часову узагальненість у майже столітньому масштабі. Однак спроба розповісти про зустріч брата із сестрою (історія значною мірою родинна), розділених Другою світовою війною та радянським тоталітаризмом, забрала в авторки десятиліття.

Сюжет зосереджено довкола візиту головної героїні Ірени до СРСР 1969 року, де вона зустрічається з рідним братом Орестом, якого доти ніколи не бачила. Уже американка, туристка з батьками у США, замученими сімейними сварками, рятується від них спершу в літературознавчих студіях в університеті, а згодом — у мандрівках. Іренині батьки, Йосип та Марія, належать до численного покоління тих гнаних хуртовиною ХХ століття мешканців таборів ДіПі («Displaced» — саме таку назву має роман в ориґіналі), які врешті осідають у США, так до кінця й не зумівши знайти своє місце серед скляних хмарочосів, швидкого руху та великих вогнів. Із пекла вдома, про близькість якого Ірені нагадують черниці й панотець зі школи та церкви, вона добровільно потрапляє в пекло по той бік залізної завіси. Її старшого брата батьки мусили покинути на бабусю Ксеню, втікаючи 1944 року на Захід і полишаючи власну крамницю та високі смереки, що потім марою мордуватимуть Йосипа за океаном. Із закостенілим відчуттям втрати і провини, Йосип та Марія виділяють зі своїх незначних заробітків гроші, аби відправляти посилки для залишеної дитини, коли стало можливо відновити зв’язок. Речі з тих посилок здебільшого йдуть на потреби Орестового дядька, а сам хлопчик, загартований роками сибірського заслання та людської підозри, входить у доросле життя, де йому випаде зустрітися з незнайомою сестрою із геть іншого світу.

«Оптимізм ошукує, він може виявитися монстром», — стиснутий час, коли оповідь зосереджено на одній ключовій події, але з постійним відсиланням до минулого досвіду, породжує багатовимірний стиль, який поєднує іронію, трагізм, нюансовану спостережливість чужинки у «совєтському раю». Подивитися на себе збоку — саме на себе, оскільки чимало рис, що їх головна героїня влучно схоплює в радянському побуті і поведінці, ще й досі живуть, і сучасні українці успішно відтворюють їх: внутрішня самоцензура, рутинізовані кліше, споживацьке ставлення до людини, патологічна підозріливість. У романі багато іронії, однак вона помірно життєствердна, а радше застережлива.

Розділи роману невеликі, написані подібно до колажу, в якому чергуються фраґменти спогадів та ситуацій, із чого видно, що авторка прагнула узгодити минуле, та воно виявилося сильнішим. Побічні сюжетні лінії розроблено інколи в публіцистичному ключі (наприклад, полеміку еміґранта пана Головатого з радянськими глашатаями), інколи — іронічно. Іронія, щоправда, шкодить оповіді про стеження КҐБ за героїнею. Хоча, звісно, сміх — це зброя обеззброєних, однак як людина, що виросла по цей бік руїн залізної завіси, де ще досі трапляються служаки цього відомства, мушу сказати, що їхня поведінка у романі дещо неправдоподібна. Погане знання особливостей роботи КҐБ (на щастя, погане), а також периферійність цієї сюжетної лінії для роману, вочевидь, ускладнило створення рельєфніших образів охоронців режиму.

«Чому не шукаєш виправдання для себе, не п’єш горілки, не пускаєш слину, не нарікаєш на долю? Це був би цілком вірогідний сценарій. Ти ж напрочуд спокійний — і це таємниця для мене…» — стосунки головних героїв еротизовано. Взаємна платонічна закоханість, що нагадує таку собі інверсію комплексу Електри, де старший брат, який вижив у тоталітарній системі, заступає в очах сестри батька — надламаного й невротичного, який не може бути об’єктом її інтересу, перебирає його авторитет, аби розкрити її внутрішню силу та приховану жіночість. Вони шукають себе в іншому. Навряд чи герої порозумілися. Аби бути щасливою, Ірена відчуває потребу поїхати до того мітологізованого Парижа, який, перефразовуючи Вальтера Беньяміна, був столицею століття, аби знайти естетичне виправдання неможливості порозуміння і близькости. Своїм від’їздом вона ніби відплачує всій Іродовій системі (хіба Йосип і Марія втікали не від Ірода?), яку, врешті-решт, втілюють і її брат та радянські родичі. Герої не зближуються, а отримують поруч Іншого, аби набути власну самість.

Окрема лінія, прихована в підтексті, — полеміка між християнством і  поганством, де перше представлено долею батьків головних героїв — водночас жертовних і нещасних, а в підсумку — невротичних і почасти жорстоких, а друге — еротизованими стосунками брата і сестри, а також міркуваннями сестри, що є своєрідною апологією відступництва. Для діяспори, в житті якої церква традиційно відіграє важливу інтеґративну роль, такий підтекст є справді дуже неочікуваним. Вочевидь, спільнота українців за океаном змінилася. Можливо, змінилися і ми, по цей бік руїн старої стіни?

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!