Аттила Могильний. Нічні мелодії

В'ячеслав Левицький ・ Листопад 2014
Київ: Преса України, 2013.

На відомому фото з поетами 1980-х біля Золотих воріт Аттила Могильний схожий на ґіда, який готується до захопливої розповіді. Це авторове зображення фігурує і в обох його книжках, що з’явилися з перервою в декілька місяців. Але якщо в «Київських контурах» упорядник Іван Малкович прагнув охопити весь доробок автора, то укладач «Нічних мелодій» Володимир Даниленко вирішив чітко відтворити структуру прижиттєвих збірок 1987 і 1991 років.

Розгортання художности урбанізму — безперечний авторів здобуток. Але йдеться не про декларативні пейзажі: поет окреслює свідомість городянина, в якій відчуття повсякдення сполучається з трепетною історіософією. Не випадково до визначальних якостей у світі Аттили Могильного належить сприйняття закорінености в місто: «…тільки Річард / заскочив до Києва, / щоб побудувати замок і піти, / а ми лишаємось тут / назавжди» («Зима нашого міста»).

Персонаж часто осмислює свій статус через відсилання до побуту столичних околиць, які чи не вперше здобувають цілісне трактування. Їх пов’язано з природою й антропогенною стихією, індивідуальним і колективним первнями, минувшиною та поточними настроями. Не перебільшуючи ролі туристичних окрас, Могильний очуднює «корпуси розбитих машин» на Відрадному, звідки «виростали ожини й легенди» («Перебіжні спогади», 1), а «холодну затятість киян» на периферії співвідносить із «крихким сяйвом зими» («Чоколівка», 3). Новітня ж периферія постає «задзеркаллям» старовинного міста. За сюжетами збірки «Турмани над дахами», заводський «набрід» приходить до промзон, як древні кочівники, але, обжившись, ці люди перероджуються у волелюбних мрійників.

Наголошено також образи внутрішнього простору, співмірні з приватними переживаннями героя (кімната, кав’ярня, мансарда, підвал, ба навіть «сонне <…> подвір’я» з вірша «Магічна вистава»). Але дійсність поезій не підпорядковано обмеженням. Здається, тут є місце всьому — від «оксамиту мечів» («Середньовіччя») до міміки княжни («Колообіг (В старому Києві)»). Перехрестям епох і стилів є самі нічні мелодії. В однойменному циклі спілкуються Моцарт, Бетговен і Ленон. І, власне, алюзії на «The Beatles» у текстах Могильного відсилають до прози ще одного київського меломана — Володимира Діброви.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!