Юркі Вайнонен. Німий бог

Олег Сидор-Гібелинда ・ Квітень 2019
Київ: Комора, 2018.
Переклав з фінської Юрій Зуб

Роман сучасного фінського письменника належить до популярної на Заході течії, що її коротко можна окреслити як «повернення до джерел». Зазвичай вона будується на основі родинних саґ, леґенд, повістин, даґеротипів із бабусиного альбому, поважних оповідок, нерідко повивається легким, аби зовсім не забити читацькі памороки, кримінальним горором, що бачимо, наприклад, у «Сніговому чутті Сміли» та «Дівчині з тату дракона», з нотками ностальгії – у фільмах Тео Ангелопулоса. Водночас її жанрові рамки такі широкі, що дають можливість умістити будь-що. У цьому випадку – омаж сюрреалістам, що його Вайнонен оприлюднює вже на другій сторінці передмови до українського видання. Дуже скоро доходиш висновку, що автор не кинув слів на вітер і декларований омаж – ключ до розуміння авторського задуму.

Почнімо з того, що прізвище героєвого батька, актора-модерніста, було Мальдоро, а прізвище його напарника – Дюкас, що виводить нас на предтечу сюрреалістичного руху Ізидора Дюкаса, він же Лотреамон, який в історії залишився автором «Пісень Мальдорора» (байдуже, що наслідувач його імені у своїх криваво-травматичних перформансах продовжує традиції, скоріш, віденського акціонізму, а не «театру жорстокости» Арто, що до нього лише віддалено апелював Герман Ніцш, представник першого напрямку). Попервах це сприймається як реверанс чи каламбур: автор і його персонаж, поділені між колеґами-акторами. Далі – більше, враховуючи географічні координати, якими керується герой роману: країна Елюарія, край Бретань – такий у Франції існує, але вже шукаєш зачіпку за Андре Бретона, вождя руху – і Поля Елюара, сюрреаліста, який надто скоро став комуністом і від руху відійшов, і це при тому, що впродовж декількох років сюрреалісти вперто загравали з комунізмом, а той-таки Бретон, «сюрреалістичний папа», приїздив навіть на Конґрес пролетарських письменників до Харкова, і геть «почервонів» Луї Араґон – у книжці підступно згадується «дійство в Арагоні», що насправді могло відбуватися в іспанській провінції, але напрямок інтерпретації вже задано.

Тож скоро читання хвацько написаного роману перетворюється на пошук іншого штибу – сюрреалістичних натяків і паралелей, а головне – імен, які вказували би на одну з найвпливовіших у ХХ столітті мистецьких течій. Їх насправді не так багато, і чи не всі вони – марґінального порядку, а деякі просто побіжні. Лише раз мигтить у тексті театр «Сальвадор», який, поза згаданим контекстом, ні на мить не асоціювався би з Далі, місто Енсор – узагалі з іншої опери (бельгійського майстра «фін де сьєклю» вважають за попередника експресіоністів), Віфредо, мимохідь згаданий у тексті, лише іменем відсилає до Віфредо Лама, кубинського майстра, приятеля Бретона й Дюшана. Зрозуміліше з Бельмером (тут – капітан, який збирає голоси птахів, у сюрреалістів – уродженець Катовіце, автор перверсивних ляльок), Супо (тут – сільський писар, а взагалі – той, хто разом із Бретоном 1917 року відкрив «Пісні Мальдорора», співавтор Бретонових «Магнітних полів»), Тоєн (як романна Аліста – жінка, тісно пов’язана з батьком і сином, у реальності – під іменем Марії – ілюстраторка сюрреалістичних книжок, серед яких – «Бараняча нога» Бенджамена Пере), Бай (у книжці – бог галок, а в житті – італійський митець, що лише ситуативно контактував із сюрреалістами) тощо. А наркотичні видіння героя, з наполегливими описами голизни обох статей, але без жодного активного еросу – взагалі сюрреалістична класика, як і видіння дитячого канібалізму (натяк на макабричний памфлет Джонатана Свіфта, що його Бретон умістив до «Антології чорного гумору»; Свіфт, однак, натякав на ірландський голодомор ХVІІІ століття). Та чи тільки сюрреалістична?

Тож маємо навіть не постсюрреалістичний літературний артефакт, як це спостерігається в Алехандро Ходоровські, з головою і тельбухами відданого поетиці руху, а сюрреалістичний тюнінґ, нанесений поверх психоделічної притчі. Адже роман можна сприймати просто як приємне читання, багате приводами для медитацій, що їх героєві дають наркотичні гриби, ну, а нам із вами – загалом невинний текст. Читач не так багато втратить, не знаючи перерахованих алюзій; ключ не потрібен там, де двері відчиняються самі. Фінал, усупереч очікуванням, передбачуваний та блідий, що не скасовує певної художньої вартости тексту. Окремий уклін – авторці художнього оформлення книжки Марії Кінович, яка ілюструвала й раніше видані в Україні «13 новел» цього ж автора.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!