Альгерд Бахарэвіч. Ніякай літасці Валянціне Г.

Богдана Матіяш ・ Квітень 2007
Мінск: Выдавец І. П. Логвінаў, 2006.

Чи не найприкметнішою рисою малої прози Бахаревіча є «білоруськість»: наголошене перебування в білоруських реаліях, прискіпливе приглядання до білоруської ментальности, прогулянка не без моралі садами білоруської мови, білоруського аутсайдерства, білоруських ста років самотности, що на них чи то здобуваються, чи то приречені його герої. Автор, який, здається, більше любить Німеччину, ніж Білорусь (про що не раз казав, даючи інтерв’ю), є чи не «найбілоруськішим» письменником молодшої ґенерації (подекуди це та «білоруськість», що стала сюжетом чи навіть топосом для Арлова чи Бикава) і, за одностайним твердженням критиків і письменників-колеґ, – найліпшим сьогочасним білоруським прозаїком.

В цю книжку прози, третю в Альгерда Бахаревіча, ввійшло, крім власне художніх текстів, також авторове листування з білоруським есеїстом і культурологом Юрасем Барисєвічем «Голка прози». Може, є сенс починати читати книжку саме з листування, тоді читачеві принаймні стають зрозумілі Бахаревічеві естетичні й світоглядні координати, тоді читач, іще не взявшися за власне тексти, вже знає, що для їх автора література є «запиханням цеглин власного життя у вушко голки прози» іщо його письмо постаєз переживання іпроживання болю ізачарованости, сумнівів і зворушення, а написане відрефлектовує в собі відповідальність за власну якість. Це так звана «серйозна» література, це тексти, що найперше покликаються до модерністської традиції письма й обирають за «батьків» і співрозмовників Набокова, Кафку, Джойса, Ґраса, Сартра, Роба-Ґріє, Беля, Кундеру, Селіна та інших «стовпів» світової класики XX століття, але водночас звернені не просто до сучасного читача, а до «таких, як я». Отже, серйозність без бундючности, «високе» без надміру елітарности. Просто людське, просто відчуте «по живому», просто збережене як література.

Теми, що їх випробовує на міцність Бахаревіч (а вони – його), розгортаються доволі широким спектром: від цілком «життєвих», повсякденних, традиційних сюжетів, що зав’язані на радощах і прикрощах любові (найчастіше це зболена любов), до суто літературних, іронічно прокоментованих ситуацій (чи не в Сартровому розумінні цього слова?), як-от, скажімо, графоманства чи таланту; зрештою, до виходу в простір коментування сливе екзистенціялістської проблематики – аутсайдерства, сенсу існування, його (не)справжности тощо. Найцікавіше, що чи не для більшости сюжетів об’єднавчою, засновковою стає саме ця стрижнева опозиція: справжнє – несправжнє. Саме вона лягає в основу оповідування, стає відправною мисленнєвою точкою, з якої розгортається сюжет. Ба більше: вона запитує і про «справжність» написаного, про вже згадувану якість письма, обертаючися в неодмінний моральний його імператив.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!