Наталка Сняданко. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

Галя Василенко ・ Квітень 2018
Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.

Постать Василя Вишиваного, ерцґерцоґа з роду Габсбурґів, лише почасти відома українській публіці. Про нього згадують хіба що як про полковника леґіону Українських січових стрільців, рідше – як про тіньового політика, який докладався до утворення незалежної України на початку ХХ століття. Іще рідше – як про українського патріота з ледь не найвпливовішої світової династії, який теплі почуття до неоформленої української державности проміняв на взаємини зі своїми імперськими родичами. Це відкрита до романтизації постать, чия смерть стала предметом забобонних шепотів: документи кажуть, що туберкульоз забрав його і з життя, і з в’язниці на Лонцького. Утім, подейкують, Вільгельм викрутився і з совєтської неволі й жив у Львові під вигаданим іменем до 1980-х років. Наталка Сняданко бере цю плітку на віру, аби розповісти історію ледь не найромантичнішого прихильника української незалежности, ба більше, у своїх мріях – українського монарха.

Це якісний і захопливий жанровий текст. Історично-сімейна саґа, поділена на розділи, непретензійно названі за роками, в які відбуваються події. Читач із кінця XIX століття перестрибує в ранні двотисячні, з часів Другої світової – до Львова 1980-х. Зрештою, якщо добре освоїти зміст книжки, можна прочитати всю історію у хронологічному порядку. Та в цьому сенсу не більше, ніж у лінійному розумінні історії: авторці йдеться не про історичну реконструкцію, а про відтворення сімейної історії.

У центрі оповіді – п’ять поколінь, які, втім, нерівномірно наділено увагою. Сім’я ерцґерцоґа – його палацове дитинство і гімназійна юність; уже не ерцґерцоґ, а невизнаний сім’єю український патріот і його дружина Софія – юна представниця львівської інтеліґенції; їхній син та його сім’я; онука Галина, яка одружується зі своєрідною копією дідуся і народжує малого впертюха, котрий десь на генетичному рівні відчуває причетність до знатного роду. Найвідчутніший і найтривкіший зв’язок утворюється між дідом Вільгельмом і Галиною. Саме вона надихає дідуся взятися за мемуари – справа безнадійна для нервової вдачі українського Габсбурґа.

Покоління Вільгельмових дітей – батьків Галини – авторка м’яко обходить увагою. З одного боку, бо діти – це докази сексуальности батьків. Із другого – покоління 1960–1970-х виглядає прісно на тлі визначних батьків, та й не має умов до починань, доступних уже їхнім дітям. Паралель між Вільгельмом і Галиною – це паралель голосу дорослого мужа з великого роду минувшини й голосу його онуки в наш час. Обидва ці голоси однаково підірвано. Авторка філігранно проводить зв’язок між самоідентифікацією жителів довоєнної Східної Европи із самоідентифікацією часів української незалежности. Виявляться, що весь роман – про віднаходження свого «я».

Вільгельм Габсбурґ, немов сорочку, приміряє на себе українську ідентичність – як поближнє екзотичне, однак рідне його тілу вбрання. Власне, як свого часу це вбрання приміряв ледь не кожен, хто став прозивати себе українцем, – після вибору між іншими, часом комфортнішими, ідентичностями. Галина приміряє на себе роль сучасної української жінки, зберігаючи в собі ту екзотику, що її колись прийняв дід, як частину власного «я». Вона вирішує плисти проти течії і конструювати власну ідентичність – художниці, матері і, найголовніше, – якомога далі від спадку совєтського. Увесь рід, зрештою, самотужки шукає собі місце у світі: Вільгельмів батько, Карл Штефан, свого часу робить крок до вибору власної ідентичности й, передбачаючи розпад імперії, готує себе до ролі польського монарха. Його син, зрадивши батькові плани, все-таки йде його слідом і переходить від свідомости колективної до індивідуальної. У цьому символізмі криється і код України як такої – несамовитий пошук власного «я», прислухання до внутрішнього голосу, віднаходження власного ритму.

Для сучасної української прози цей роман є важливою точкою відліку, особливо з огляду на тенденції до «іншування» у нашому суспільстві: відмежовування себе від не-таких, вимірювання патріотизму походженням, гостре межування за етнічною ознакою. Рід, що його описує Сняданко, починається в Австрії, продовжується у польському Живеці, провадить до Львова, поєднується з представниками Східної України, а вже у XXI столітті виїжджає до Києва. Географія стає потужним засобом у руках авторки.

Не менш важливим у контексті пошуку себе стає питання Вільгельмової сексуальности. Його бісексуальність – визнання себе, зроблене у ворожому середовищі. У нашій, зазвичай такій цнотливій літературі це справжній поступ – опис цієї риси відбувається просто і природно, без скандалу.

Попри те, що в романі закодовано чимало цікавих та нагальних питань і про ідентичність, і про переосмислення історичних досвідів, це сімейний роман. Увиразнення його гучними іменами не надто спрацьовує. Зате спрацьовує авторчина гра з часовими пластами. Заміна совєтським періодом подекуди зайво романтизованої імперської доби – зрештою, нею так легко тішитися, якщо зважати лише на життя декількох десятків нобілійованих родин. Цей часовий зрив – справжня розкіш для авторів, які знають, як із ним поводитися. Персонажі Сняданко, проходячи історичний рубікон, хоч і зберігають свої «я», однак змінюються відповідно до доби, як і кожен, кому доводилося категорично замінювати свою дійсність. Вони і в совєтському Львові живуть за віденським часом, адже добре знають, що будь-які випробування і негаразди минущі.

Авторка трохи хибить щодо аж надто романтизованого побуту досовєтського Львова. Вона й сама каже, що цей роман радше про Львів і його епохи, ніж про власне Вільгельма. Але її опис того, як життя потроху втрачає свою матерію в добу комуністичного матеріялізму, – це талановите, хоч і дещо позбавлене гостроти, письмо. Увиразнюється цей період немалою кількістю ностальгійних мотивів. Туга за довоєнним (до обох воєн) життям опісля дивовижно перероджується в тугу за совєтським морозивом. Цей, часом не надто хірургічний, однак достойний для української прози розтин української ностальгії так само здається страшенно принагідним для сучасного читача.

Неокумулятивна структура роману – влучний вибір авторки. Класику сімейно-історичної саґи часом підважує, а часом підтримує нова форма, нова поетика. Візитівка Сняданко – повнокровні жіночі персонажі, разом із її прекрасним описом другорядних персонажів часом зміщує баланс роману з постаті головного героя. При читанні це може здатися вадою, та опісля відчувається його «простота» і «наближеність» – він неначе перестає бути головним і стає досяжним. Перестрибування між епохами витворюють щось схоже на пригадування сну – нечіткі контури, розмиті лиця і неможливість пригадати початок. Це роман про пам’ять, який виписано в каноні пригадування. Приємний текст, який проживаєш і після якого неуникно замислюєшся над власною ідентичністю.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!