Harald Hauswald, Lutz Rathenow. Ost-Berlin. Leben vor dem Mauerfall

Юлія Бентя ・ Лютий 2015
Berlin: Jaron, 2014.
Mit einer Einleitung von Ilko-Sascha Kowalczuk

Книжку «Східний Берлін. Життя до падіння Стіни» написано в синтетичному жанрі, що поєднує урбаністичний нарис (із паралельними ориґінальним німецьким текстом та його перекладом англійською), фотоальбом та наукове дослідження. Її створили письменник-дисидент Лутц Ратенау, фотограф Гаральд Гавсвальд та історик Ілько-Саша Ковальчук. Двоє перших переїхали до Східного Берліна з німецької провінції у 1977–1978 роках, а Ковальчук народився в Берліні.

Протягом майже 30 років від першого видання книжка набула без перебільшення культового статусу. Передмову до її минулорічного перевидання («Спогади і документи Штазі») Ілько-Саша Ковальчук розпочинає з німецького фольклору, який каже: «Ти не можеш просто бути берлінцем. Ти маєш ним стати». Історик упевнений: Берлін кінця 1970–1980-х, яким його бачили Гавсвальд і Ратенау, не був справжнім великим містом — лише столицею провінції («Найважливішим у Східному Берліні було те, що він був розташований на кордоні із Заходом, не лише Західним Берліном, а Заходом як таким»). Ковальчук докладно аналізує історію всіх видань, від найпершого, що побачило світ у «західному», мюнхенському видавництві «Piper Verlag» 1987 року, наголошуючи, що жодне наступне перевидання не було ідентичне з попереднім. Дебютне східно-німецьке видання з’явилося 1990 року, і лише за 15 років, у 2005-му вийшла перша з шести версій книжки видавництва «Jaron Verlag», де побачили світ раніше вилучені фраґменти тексту і світлини.

Проте головний «ліричний герой» Ковальчукової розповіді — все-таки не книжка як така, а її автори. Навряд чи хтось в Ост-Берліні мав тісніші контакти із західними журналістами, ніж Лутц Ратенау. І водночас йому лише у травні 1989 року дозволили виїхати до нейтральної Австрії, чим він скористався, щоб побувати у Західному Берліні. Фотографу Гаральду Гавсвальдові влада двічі погодила перебування за кордоном: у жовтні 1988 року — на батьковому сімдесятиріччі, а також улітку 1989 року — у Туреччині. Власне, Ратенау почав писати книжку 1984 року — в час, коли «здавалося, що коли навіть Стіна раптом зникне, нічого насправді не зміниться».

Утім, найвитонченіший розділ передмови — це аналіз тогочасних документів Штазі (від 2001 року Ілько-Саша є науковим співробітником Відділу освіти і досліджень Федерального управління архівів Штазі) та діяльности східнонімецького аналога радянського ВААПу, що поєднував функції цензора та скарбниці. Найпарадоксальніше, що могутня секретна служба не знала, що робити з Ратенау і Гавсвальдом. Їх тривале ув’язнення (а короткочасні таки були) могло викликати величезний міжнародний скандал. Спроби примусити письменника та фотографа добровільно еміґрувати також були невдалі: обоє не хотіли надовго залишати дивне місто, яке, попри все, встигли полюбити. Влада вважала «Ost-Berlin» за підступне викривлення соціялістичної дійсности, а творці книжки — за освідчення у коханні.

Світлина, винесена на обкладинку найновішого видання, де чоловік та дві жінки штовхають зламаний автомобіль, говорить сама за себе. Символ країни, що застрягла на бездоріжжі і нездатна самостійно рухатися вперед. На Гавсвальдових знімках узагалі дуже багато «бігу на місці»: велосипедистів із багажем, автомобілів уздовж викладеної бруківкою дороги, сценок у вагонах метра, коней, трамвайних колій. І поряд із тим — перелякані коти, облуплені стіни старих будинків і такі самі старі (незалежно від біологічного віку), виснажені та розгублені люди, що нікуди не поспішають, а просто намагаються — кожне у свій спосіб — згаяти час.

Поза чорно-білим візуальним контекстом проза Ратенау, мабуть, читалася би дещо інакше. У цього тексту надзвичайно райдужний пролог («У Берліні так багато здавалося незвичним. Відкритим. Можливим»), який переходить у детальний, гранично точний опис повсякдення. Ратенау пише про втомлених туристів, які шукають у міських забігайлівках «лише миру та спокою». Про гарних жінок, які «завжди сідають у вагон, що рухається в протилежному напрямку». Про спілкування з кондукторами приміських потягів та інструкції, як кілька разів проїхати за один квиток. Сценки, які він описує зі стриманим гумором, легко уявити у київському метрі: «Хлопчик встає, пропонуючи своє місце жінці. Його мати бурмоче, бо зайняла це місце для нього: “Більше ніколи не вставай!” Жінка, яка тепер сидить на цьому місці, відповідає: “У вашого сина манери кращі за ваші!”». Те саме — про «прописку», з якою в Берліні було непросто, і про особливе повітря промислового міста: «Ви почуваєтеся добре у смоґові, лісові прогулянки викликають у вас головний біль».

Перше речення цього нарису — «Сонячний день», три останніх — «Я щасливий, що досі можу загубитися в цьому місті. Та безтурботно обираю темний бік вулиці. І на мить вірю, що ніколи не знайду дороги назад». Спресовані в книжці -надцять років перетворюються на короткий відтинок часу від ранку до ночі. Дочитавши книжку до кінця, розумієш, що насправді вона не про Східний Берлін, не про існування вздовж Стіни і навіть не про вивихи радянського соціялізму в їх ендеерівській версії, а про життя як один день. Велику частину якого, хоч як це прикро, доводиться витрачати на лупання сеї стіни.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!