Світлана Алексієвич. Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Володимир Шелухін ・ Червень 2017
Київ: Дух і Літера, 2016.
Переклад з російської Лесі Лисенко – 368 c. – ISBN 978-966-378-472-4

Книжка лавреатки Нобелівської премії з літератури білоруської письменниці Світлани Алексієвич уперше вийшла друком іще 1985 року, однак нова редакція, яку було перекладено українською, з’явилася 2013 року. Зміна підзаголовку зі «Ста недитячих оповідань» у першому (совєтському) виданні на «Соло для дитячого голосу» в другому опосередковано вказує на прагнення надати наративові виразної інтимности. «Останні свідки» — це історія німецько-совєтської війни очима тих, чиє дитинство було пов’язано з Білоруссю. Близько сотні коротких спогадів від першої особи, об’єднані прагненням олюднити пам’ять про війну, є яскравим зразком художньо-документальної прози. «Він був зовсім не таким, як я тепер бачу в кіно: сльози, обійми, стрибки у потяг на ходу. У нас цього не було», — спантеличено згадує одна зі співрозмовниць про від’їзд батька в червні 1941 року. Книжку сповнено дражливими, травматичними спогадами про повсякдення війни: виживання, окупацію, евакуацію, очікування, розлуку та повернення, що нерідко поєднуються з глибоко суґестивними пасажами про вияви людської стійкости і гідности. Авторка вірила, що надання голосу найменшим забезпечить вихід за межі ідеологічних кліше в тлумаченні воєнного часу. Однак відновлення пам’яті — контекстуальне, а контекст створено безпам’ятством совєтської доби. Чимало інформантів у книжці — сироти, діти, які втратили родини і навіть не знали власних дат народження, тому в сиротинцях обирали їх навмання. Одна дівчинка обрала 3 травня, бо найбільше любила першотравень — свято, яке давало ілюзію єдности, радости й тепла.

«…під час війни все, що було до війни, здавалося найпрекраснішим»; «все довоєнне в пам’яті радісне й світле»; «яка я радісна була до війни! Щаслива…» — можна знайти чимало таких висловлювань. Усі вони засвідчують, що пам’ять — незалежно від ідеологічних сентиментів того, хто пам’ятає — вибіркова. Знаний жах війни заміщує незнаний жах довоєнного часу: сталінської доби із «чорними воронками», доносами та репресіями. У спогадах знаходимо чимало відсилань до сталінської передвоєнної доктрини «війни малою кров’ю і на чужій території». Не можна сказати, що діти не думали про війну: хлопці загартовувалися фізичними вправами, а дівчата співали пісень, які втілювали певність у непереможності власної армії. Старші діти згодом не знаходили відповіді на запитання: чому Сталін не звернувся до народів? чому армія втікає? Переконаність у силі — не так збереженні миру, як у швидкій перемозі — посилювала травму й відчуття безпорадности серед старших. У лапідарних згадках інформантів відчувається внутрішня самоцензура. Люди схильні повніше описувати жахи, пов’язані зі злочинами нацистів, і стисло, без додаткових пояснень згадують інше: хліб, який забрали партизани, попри ризик голоду серед селян, використання першими дітей як розвідників, позаяк німецькі снайпери у дітей не стріляли. Чимало дітей, чиї свідчення склали кістяк книжки, є вихідцями з родин партійних комуністів, яких у період нацистської окупації Білорусі було піддано репресіям. Це не лише посилювало відчуття травми, але й у свій спосіб, post factum забезпечувало виправдання комуністичної ідеології. Один хлопчик згадував, як білоруська родина у святкових вишиванках із хлібом зустрічала німецьких солдат, інший свідчив, що хтось із сусідів «переписав усіх комуністів» і передав список до німецької комендатури. Але ми не отримаємо голосу тих «інших» — у святкових вишиванках, які з надією зустрічали німецьку армію або жили із зачаєною ненавистю до комунізму. Так само травмовані, так само розчаровані й принижені. Ми не дізнаємося про їхні мотиви, їхній досвід, їхні страхи. Трапляються лише окремі згадки про членів родин поліцаїв, які допомагали своїм сусідам у період окупації, або про «німецькі цукерки». Усі ці люди залишаться підлими злочинцями, так само, як партизани, що забирали хліб у селян, — героями. Алексієвич доклала титанічних зусиль, аби подолати совєтський наратив через інтимність спогаду, однак зазнала поразки. Не як письменниця, а як посередниця правди. Запам’яталося те, що було дозволено запам’ятати. Дещо змінилися добірка історій і підзаголовок, але свідки залишилися ті, які вже не вміють згадувати інакше.

Моторошним діялогом звучать голоси окремих свідків у книжці. Один голос говорить: «Якщо щось залишилося, то тільки в нашій пам’яті», а інший відповідає: «Пам’ять померла».

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!