Андрій Портнов, Тетяна Портнова, Івоне Кляйнман... Osteuropa, 2012, № 10. Mikrogeschichte. Juden in Polen und der Ukraine

Юлія Бентя ・ Лютий 2013

Хоча цей випуск берлінського часопису «Osteuropa» має назву «Мікроісторія. Євреї у Польщі та Україні», українським євреям присвячено в ньому лише одну статтю, решту – польським.

Андрій Портнов і Тетяна Портнова подали історію Дніпропетровська у дещо незвичному ракурсі – як «єврейської столиці України». Колишній Катеринослав протягом XIX століття був одним із найвпливовіших єврейських центрів у Російській імперії. У XX столітті єврейську спільноту міста фактично було зруйновано. На середину 1980-х років вона опинилася на межі зникнення, але у 1990-х, фінансована з приватних пожертв, пережила несподіваний ренесанс. За останні роки було споруджено пам’ятники, відкрито школи, відновлено синагоги й освячено «Менору» – «найбільший єврейський центр у світі». Хоча в офіційній історії Дніпропетровська, із прикрістю зазначають автори, єврейський слід ледь присутній.

Співжиття християн та юдеїв від часів Речі Посполитої аналізує ляйпцизька історикиня Івоне Кляйнман. Її розвідку «Міська спільнота» присвячено історії єврейської громади Жешува. Дослідниця запитує: чи була єврейська спільнота Польсько-Литовської держави офіційною та соціяльно автономною одиницею а чи складником більших соціяльно-політичних утворень? Аналіз наданих у Жешуві привілеїв доводить, що тривкість і гармонійність міської спільноти залежали від постійних контактів католиків із юдеями, а міська влада була посередницею у цих контактах, використовуючи привілеї як засіб політичних маніпуляцій.

Аґнєшка Вєжхольська у статті «Поляки, євреї чи мешканці Тарнува?» зазначає, що у багатонаціональній Другій Речі Посполитій (1918–1939) поряд з етнічними межами важливу роль відігравали соціяльні та політичні зв’язки. Проте дискусія середини 1930-х навколо Зіґмунта Шая Зільбіґера, тодішнього віце-мера Тарнува, засвідчує дещо інше: граничну політизацію етнічности. Ганна Шмідт Голєндер додає, що у той самий міжвоєнний час у Польщі було відкрито численні світські та релігійні єврейські школи, чому сприяло підписання Договору про меншини (1919). Шкільні програми відображали багатоманітність польської єврейської спільноти. Поряд із закладами сіоністської орієнтації були й такі, що вимагали єврейської національної автономії у межах Польської держави. Тим часом євреї, схильні до асиміляції, відправляли дітей до польських шкіл. Зрештою, державний націоналізм, утиски меншин і розповсюдження антисемітизму вже у 1930-х гранично здестабілізували систему єврейської середньої освіти.

Мистецтвознавець Маґдалєна Сарюш-Вольська згадує кінострічку «Останній етап» (1948) – перший фільм про фашистські концентраційні табори (його режисерка Ванда Якубовська була однією з тих, що вижили в Авшвіці). Спочатку радянські військовики та керівництво Польщі Якубовську підтримали, але невдовзі відсунули її роботу на марґінеси: вона не відповідала вимогам соціялістичного реалізму і польської романтично-патріотичної традиції. Попри те, кінематографічна мова Якубовської й сьогодні залишається актуальною, її образи та підходи визнано класикою візуальної репрезентації Голокосту.

З темою Голокосту пов’язані й три прикінцеві публікації числа. Маркус Несельродт нагадує, що не всі, хто вижив у Польщі під час Голокосту, мали змогу повернутися до колишніх домівок («Очима служби безпеки. Єврейське переселення в Силезії 1949 року»). Багатьох уряд селив на західних землях країни, яким надав відносну автономію. Саме ця автономія була об’єктом особливої уваги служби безпеки. Щомісячні звіти спостерігачів протягом 1949 року демонструють, що влада добре знала про напруженість у стосунках між єврейським і неєврейським населенням, а також активно втручалася в еміґраційний рух.

Від трьох мільйонів євреїв довоєнної Польщі після Голокосту лишилося 300 тисяч, але й ті мусили залишати Польщу після антисемітських спалахів 1946 та 1956 років і кампанії 1968 року, – констатує соціолог Ганс-Кристіан Дальман у статті «Антисемітизм та обстоювання власних прав. Єврейське життя у ПНР». А ті євреї, що не виеміґрували, воліли здистанціюватися від власного культурного та релігійного коріння. Говорити про єврейське життя у Польщі стало можливим тільки після 1989 року.

Ще одне з міст масових повоєнних поселень польських євреїв – західнопоморський Щецин – у центрі уваги Ахіма Вьорна («На спакованих валізах»). 1946 року польська влада розселила тут десятки тисяч єврейських «репатріянтів з СРСР». Ці мешканці східної Польщі під час Другої світової війни або втекли до Радянського Союзу, або були туди депортовані, а потім їх примусили оселитися на заході Польщі. Для більшости з них Щецин став транзитною станцією. Спроби польського уряду зібрати тут усіх польських євреїв зазнали краху. Антисемітизм, сталінізм і боротьба проти національної автономії спонукали багатьох із них до еміґрації.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!