Даніель Уршпрунґ, Анелі Уте Ґабаний, Микола Рябчук... Osteuropa, 2012, № 9. Im Blick. Rumänien, Ukraine, Ungarn

Юлія Бентя ・ Серпень 2012

«Придивляючись до Румунії, України та Угорщини» – так досить умовно можна перекласти назву випуску «Osteuropa», у якому редактори свідомо зіставляють політичну, економічну та мистецьку ситуації трьох доволі несхожих східноевропейських країн.

Швейцарський історик Даніель Уршпрунґ з оптимізмом дивиться на нещодавню політичну кризу в Румунії. Влітку 2012 року державні інституції опинилися в скрутному стані через боротьбу між новим урядом і президентом. Намагаючися позбавити влади Траяна Басеску, уряд постійно порушував принципи верховенства права, а відтак ризикував незалежністю судочинства. Проте судова система Румунії витримала тиск і може вийти з кризи сильнішою, аніж будь-коли. Берлінський політолог Анелі Уте Ґабаний додає, що проти усунення Траяна Басеску протестували також ЕС та західні уряди. Криза стала кульмінацією тривалого конфлікту між урядом і президентом, вона загрожувала президентові втратою особистої влади та політичного впливу. Політикам, які потрапляють у такі ситуації нерідко, вдавалося маніпулювати незалежними інституціями і навіть Конституційним судом. Та найгірше, що конфлікт зашкодив репутації країни в світі й похитнув довіру румунів до власних керманичів.

Член редколеґії «Критики» політолог Микола Рябчук у статті «Ненадійне самодержавство» сподівається, що Віктор Янукович не гратиме за «сценарієм Лукашенка», а принаймні змушений буде шукати компроміс з українською опозицією. Рябчук відзначає, що перемога Януковича на виборах 2010 року не привела до обіцяних реформ, і це драстично скоротило довіру до нього та Партії реґіонів. Утім, й опозиція мало що одержала: її фраґментація грає на руку владі й та її активно заохочує.

Валєрій Карбалєвіч окреслює виборчу ситуацію в Білорусі промовистим словом «симуляція». Наприкінці вересня 2012 року 110 членів Палати представників Національного зібрання було рішуче оновлено: всі тепленькі місця перепали прихильникам президента. За висновком Організації з безпеки та співробітництва в Европі, білоруські вибори не були ані вільні, ані прозорі. Зрозуміло й те, що офіційно оголошена явка 75% – очевидне перебільшення.

Два фраґменти з минулого Угорщини аналізують історики Іґнац Ромсіч («Тріянон і Голокост. Угорські травми XX століття») та Ференц Лацо («Плутані шляхи, темні плями. Угорські євреї у добу Горті»). Євреї, що мешкали в Карпатах ще у X столітті, у XIX столітті підтримали будівництво Угорської держави: ідентифікували себе з ідеєю Угорщини, зробили великий внесок до угорської економічної модернізації та культурного оновлення. Проте у кризовий для країни 1870 рік народився політичний антисемітизм, що у часи Першої світової війни підточив ліберальну ідею національного рівноправ’я. Тісно переплетені Тріянонський мирний договір (1920) і Голокост (1944) стали фатальними віхами в угорській історії XX століття. Втім, міжвоєнний час для угорського єврейства мав і позитивні сторони завдяки правлінню Міклоша Горті (1919–1944). Попри загальне обмеження в правах та антисемітизм, до 1944 року багато угорських євреїв і далі жили у власній країні, тоді як в інших державах геноцид набирав страхітливих обертів. Усвідомлення, що режим Горті не був фашистським, веде до наступного запитання: як могли угорські консерватори, маневруючи поміж протистоянням і співпрацею з антисемітами, бути втягненими в Голокост?

Литовський поет, есеїст і перекладач Лавринас Каткус у статті «Смішна агонія» порівнює три знакові романи доби соціялізму: фантасмагорію Вєнєдікта Єрофєєва «Москва –Пєтушкі», «Малий Апокаліпсис» Тадеуша Конвіцького та «Вільнюський покер» Ричардаса Ґавеліса. У кожному з них віртуозно використано традицію ґротеску – як засіб показати підвищену соціяльну напругу й естетичні суперечності. Кожний зображує світ пізнього соціялізму як добу абсурду, що містить у собі зародки власної смерти.

Німецький історик і музикознавець Рюдиґер Ритер згадує епохальні джазові етери «Голосу Америки» у виконанні Віліса Коновера – одного з найкращих джазових журналістів усіх часів («Корисні непорозуміння»). Своїми передачами Коновер надихав мільйони людей із соціялістичних країн, що жили за «залізною завісою», пропаґував джаз в СРСР, створивши територію індивідуальної свободи. Тим парадоксальнішою є Ритерова думка про те, що діяльність Коновера справляла на комуністичну систему стабілізаційний вплив.

Про брак у Німеччині експертів із російських проблем часопис «Osteuropa» писав не раз. Цього разу щодо цього висловлюється Роланд Ґец («Зникомий вид. Німецькі спеціялісти в російській економіці»). Так само не вперше видання порушує проблему якости міжнародної журналістики. Марліс Принцинґ зазначає, що практично всі німецькі видання зазнають критики за висвітлення російських подій. Журналістів звинувачують у численних хибах, зверхній інтонації, клішованому мисленні та недостатності фактажу. Авторка вважає все це результатом структурних проблем, а порятунок убачає в нових технічних засобах і більшій практичності журналістських досліджень. Політолог, викладач Києво-Могилянської академії Андреас Умланд зізнається, що німецькі медії та німецькі політики цікавляться Україною катастрофічно мало. Це дивно хоча б тому, що Україна – найбільша держава в Европі, а культурно-політичні зобов’язання Німеччини в Україні лишаються доволі високими.

 

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!