Ласло Шойом, Тибор Навраксикс, Ґабор Атила Тот... Osteuropa, 2013, № 4. Schieflage. Macht und Recht in Ungarm und Russland

Юлія Бентя ・ Жовтень 2013

Квітневе число «Osteuropa» має назву «Ускладнення. Влада і закон в Угорщині та Росії». Зіставлення ситуації в двох постсоціялістичних країнах вочевидь схиляє до компаративного аналізу – спонукає шукати відмінностей і «спільного знаменника». Президент Угорщини в 2005–2010 роках Ласло Шойом, за фахом – юрист і бібліотекар (sic!), пише про наслідки недавньої конституційної реформи у своїй країні («Кінець насильницького поділу. Про внесення змін до Основного закону Угорщини»). На його думку, ця подія – більше, ніж просто зміни в певних положеннях чи «формальне кореґування». Після перемоги на виборах 2010 року партії ФІДЕС можна спостерігати поступове підкорення конституції поточним політичним потребам. Скорочення повноважень Конституційного суду має лише одну мету: право парламентської більшости виголошувати останнє слово з будь-якого питання. Опонент Ласло Шойома, нинішній віце-прем’єр і міністр управління та юстиції уряду Віктора Орбана Тибор Навраксикс, навпаки, вбачає в конституційних поправках позитивну тенденцію («На перспективу. Зміни в Основному законі Угорщини»). Як найвищий представницький орган Угорщини, парламент має виняткову компетенцію. Тож якщо Конституційний суд трактує закон суперечливо – парламент може внести зміни до конституції. Нові правила, вважає політик, відповідають правничій практиці численних інших европейських країн, а в дечому решта Европи може навіть повчитися в Угорщини. Власну думку щодо спірного питання має і президент Угорської спілки свободи прав Ґабор Атила Тот («Влада замість закону. Викривлення угорської конституційної системи»). Загалом підтримуючи Шойома, від додає: новий Основний закон не сприяє інтеґрації угорського суспільства, розділеного політично, релігійно та соціяльно. Навпаки, – він розводить людей по різні боки барикад, адже базується на логіці «товариш або ворог». Інституційна структура, сформована з допомогою Основного закону, враховує інтереси лише частини соціюму. Ба більше, внесення поправок до конституції засвідчує, що верховенство права над політикою замінили верховенством політики над правом. Наразі розбудові авторитарного режиму мають перешкодити угорська опозиція та відповідні европейські інституції.

За нинішню ситуацію в країні частково відповідальні й колишні угорські дисиденти, вважає історик Ференц Лацо («Головний принцип лібералізму. Блиск і злидні угорських інтелектуалів»). П’ятеро з них – письменники Іштван Ерші та Дьордь Конрад, філософ і політолог Янош Кіш, історик Міклош Сабо та філософ-марксист Ґашпар Міклош Тамаш – є взірцем для ліберальних інтелектуалів Угорщини.

Публіцист і перекладачка Карин Роґальська аналізує причини популярности в Угорщині етно-національних ідей («Порожні балачки. Уряд Орбана та радикальне право»). Авторка зазначає, що правоконсервативий уряд Віктора Орбана не лише встановив контроль над ключовими кабінетами, а й забезпечив лояльність письменників, істориків і журналістів за допомогою державних почестей. Водночас у лавах ФІДЕС панує думка, що їхня власна «культура ненависти» стримає популярність головного конкурента – праворадикальної партії «Йобік».

Схожі тенденції в сусідній Польщі аналізує берлінський публіцист Райнгольд Фетер («Дифузний, але небезпечний. Радикальні праві у Польщі»). Тут важко відчути суттєву відмінність між праворадикальними угрупованнями та націонал-консерваторами і католицькими фундаменталістами та їхнім оточенням, що ускладнює політичну конфронтацію. На відміну від угорської «Йобік», ці групи навряд чи готові до виборів та участи в роботі парламенту, проте польський політичний істеблішмент недооцінює небезпеку, яку становлять праві радикали.

Чеський соціолог Мірослав Мареш відзначає, що в 2011–2012 роках у Східно-Центральній Европі відбувалися найбільші вуличні демонстрації від часів падіння комунізму («Вулична політика. Протести у Східно-Центральній Европі»). Протести унаочнили невдоволення людей великою політикою та політичним класом, однак не витворили жодної стабільної організації. Особливий випадок – Угорщина, де на вулиці вийшли не лише опоненти уряду, а і його прихильники.

Швейцарський науковець Ульрих Шмід розглядає ситуацію довкола роману «Кам’яні сни» азербайджанця Акрама Айліслі («Письменницький остракізм. Націоналістична мобілізація в Азербайджані»). Актам Айліслі спричинив скандал, поклавши на співвітчизників провину за вірменську трагедію. Реакція на його твір була гранично різкою: Айліслі затаврували як зрадника, позбавили державної пенсії та звання «народний письменник Азербайджану».

Відкриваючи «російський блок» текстів, бременський історик Вольфґанґ Айхведе наводить причини, через які чимало представників ділового світу та соціял-демократів відмовляються від критики президента Росії Владіміра Путіна та його зазіхань на права людини («Втручання необхідне! Самообман друзів Путіна треба зупинити»). Їхні головні арґументи – небажання займати «позицію моральної переваги» та «позу всезнайки». Вони також уважають, що до толерантного ставлення Німеччини до Росії закликає провина за розв’язування Другої світової війни. Та історична відповідальність Німеччини не означає сліпого примирення із сучасним російським авторитаризмом і кримінальним бізнесом, а закриті від стороннього ока німецько-російські взаємини потребують більшої прозорости.

Статтю московського політолога Алєксандра Кинєва «“Партія влади” як партія» вперше було надруковано в російському журналі «Неприкосновенный запас» (2013, № 1). «Osteuropa» подає її дещо скорочену німецькомовну версію. Кинєв пише, що автократія потребує демократичного блиску й саме тому симулює політичні змагання. Росія може мати безліч політичних партій, та насправді від 2004 року їх реєстрацію практично унеможливлено. Значно важливіше усвідомити, що заснована 2001 року партія Владіміра Путіна «Єдина Росія» – непарламентська партія, що не завадило їй стати «партією влади». Вона цілком залежить від президентського апарату і служить леґітимності режиму, а всі спроби вивести її з дивного підпілля виявилися невдалими. І так буде доти, доки структура російської влади не зазнає фундаментальних змін. Група науковців із московської Вищої школи економіки, до якої ввійшли Сімон Кордонський, Дмітрій Дехант та Ольґа Молярєнко, перейнялася проблемою розподілу матеріяльних ресурсів («Подвійна соціяльна структура Росії. Розподіл ресурсів за феодальним принципом»). Держава нібито витворила професійні «касти», серед яких розподіляє ресурси, керуючися власним баченням соціяльної справедливости. Проте існують неформальні «корпорації», члени яких бажають розподіляти блага за своїми неписаними правилами. Навколо конфлікту між цими двома принципами й обертається російська політика.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!