Анке Гільбренер, Матс Фридлунд та ін. Osteuropa, 2016, № 4

Ростислав Загорулько ・ Березень 2017

Число «Explosive Melange. Terrorismus und imperiale Gewalt in Osteuropa» присвячено проблемі тероризму. Його причини, витоки та прояви розглянуто у вступній інформації історикинь Феліситас Фішер фон Вайкершталь (Гайдельберзький університет Рупрехта-Карла) та Анке Гільбренер (Мюнхенський університет Людвіґа-Максиміліяна) «Імперії в умовах кризи. Тероризм та імперське насильство у Східній Европі від ХІХ століття до сьогодні».

Гільбренер у статті «Помста Гірша Лекерта. Ескалація насильства на периферії Російської імперії у 1900-х роках» стверджує, що з перспективи центру окраїнні території Російської імперії були позначені відсталістю і насильством. Зокрема, євреїв, які мешкали у смузі осілости, влада бачила як небезпечну суміш чужорідних релігійних традицій і політичного радикалізму. Тож вона вдавалася до репресивних заходів щодо них, результатом яких стала ескалація конфлікту. Його кульмінацією був замах на віленського ґубернатора Віктора фон Валя, що його здійснив єврейський швець Гірш Лекерт. Лекерта було страчено, та його приклад став повчальним. Революційного 1905 року насильство на периферії Російської імперії набуло загрозливого розмаху.

У статті Феліситас Фішер фон Вайкершталь «Тероризм у Королівстві Польському. Соціяльно-революційний за формою, національний за змістом» зазначено, що революція 1905– 1907 років стала часом спалаху епідемії тероризму в Російській імперії. Одним із її головних центрів була Польща. Безліч нападів та вбивств відбулися у Варшаві, Лодзі, інших містах колись автономного королівства. Ця потужна хвиля терористичного насильства не мала жодних соціяльно-економічних причин, радше живилася відроджуваним польським націоналізмом. Те, що імперська влада сприймала польську периферію як ненадійний реґіон, здійснювала щодо неї відповідну репресивну політику, сприяло ескалації: польські народні маси вважали себе приниженими.

Професор історії тероризму Університету Аалто (Гельсинкі) Матс Фридлунд та маґістр соціяльних наук, докторант Гельсинського університету Даніель Салама присвячують спільну статтю російсько-фінським відносинам на межі ХІХ–ХІХ століть. Автори зазначають, що наприкінці ХІХ століття над Великим князівством Фінляндським, яке перебувало у складі Російської імперії, нависла загроза втратити автономію з огляду на аґресивну політику русифікації, яку проводила центральна влада. Її результатом став пасивний і активний спротив місцевого населення, який особливо виявився у терористичних актах на початку ХХ століття. Дивно, однак фіни боролися за повернення своєму князівству автономного статусу, не ставлячи під сумнів його перебування у складі Російської імперії. І тільки з початком Першої світової війни вони порушили питання повного відділення від Росії.

Вірмени століттями не мали власної держави, — сказано у статті історика Андреаса Оберендера «Проти царя та султана. Вірменський тероризм перед Першою світовою війною». В Османській імперії вони перебували під постійною загрозою репресій. Вірменські політичні партії «Гнчак» і «Дашнакцутюн», засновані наприкінці ХІХ століття, боролися за надання вірменам ширших прав і свобод. Обидві розглядали тероризм як законний спосіб дестабілізації імперського порядку та привернення уваги головних европейських держав до своєї боротьби. Проте їхні насильницькі дії не мали бажаного ефекту. Участь великих держав у вирішенні «вірменського питання» була половинчаста. А керівництво Османської імперії відповіло на тероризм посиленням репресій. Російське самодержавство також убачало загрозу у піднесенні національної самосвідомости вірменського населення, тож обмежувало його права та свободи.

Історикиня Еда Біндер-Ііджима (Гайдельберзький університет Рупрехта-Карла) пише про сараєвські події кінця червня 1914 року. Убивство спадкоємця австро-угорського престолу ерцґерцоґа Франца Фердинанда та його дружини Софії Гогенберґ стало кульмінацією серії терористичних актів, що їх спланувала та зреалізувала сербська революційна організація «Молода Боснія». Її діяльність засвідчувала зростання напруги між південнослов’янським національним рухом і імперськими центрами Відня та Будапешта. Особисті і політичні розчарування слов’ян перетворювалися за цих умов на непримиренну ненависть до Австрії. Решту ефекту забезпечувала радикальна література, яка прославляла насильство, закликала до революційних дій та провіщала кращий порядок на землі після повалення тиранії. Сараєвське вбивство стало початком спіралі ескалації, яка призвела до початку Першої світової війни.

Історикиня Олена Петренко (Рурський університет у Бохумі) розглядає участь жінок у діяльності Організації українських націоналістів («Ґендер, насильство, нація. Організація українських націоналістів і жінки»). Авторка наголошує, що факт участи жіноцтва у насильницькій боротьбі ОУН із Польщею зовсім не означає, що українські націоналісти представляли інакшу рольову чи ґендерну модель. Навпаки, їхні консервативні уявлення про роль жінки призвели до конфлікту між ідеологами українського інтеґрального націоналізму і Союзом українок, головною метою якого було зміцнення та піднесення ролі українського жіноцтва у суспільно-політичному житті. Причиною залучення жінок до терористичних актів і диверсій, що їх здійснювали оунівці, Петренко вважає брак новобранців.

Автор статті «Реформатори чи “вахабіти”? Політичний іслам як постколоніяльний рух», професор ісламознавства Фрайбурзького університету Альберта-Людвіґа Тим Епкенганс зазначає, що вже наприкінці 1980-х років таджицька інтеліґенція розцінювала совєтську владу як колоніяльну. Період її національної переорієнтації позначився виникненням Партії ісламського відродження (ПІВ). Поєднавши класичні елементи політичного ісламу з таджицьким націоналізмом, вона стала провідною позапарламентською опозиційною партією республіки. 1992 року в Таджикистані розпочався збройний конфлікт між прихильниками центральної влади і Об’єднаною таджицькою опозицією, що тривав до 1997 року. Від 2000-х років режим під приводом боротьби з тероризмом дедалі сильніше тисне на ПІВ, що загрожує роз’ятренням незагоєних ран.

Завершує число стаття наукового працівника катедри нової та новітньої історії Університету Фридриха-Александра в Ерланґені та Нюрнберзі Моритца Флорина «Нація терористів? Леґітимне і нелеґітимне насильство у національній самооцінці чеченців». Автор наголошує, що за чеченцями як мало за якою іншою етнічною групою закріпилася стійка репутація прихильників насильства і терору. У 1990-х роках у Росії чеченські націоналісти скоїли безліч терористичних актів. З огляду на радикалізацію та ісламістську переорієнтацію частини чеченського національного руху, окремі його лідери дистанціювалися від терору. Більшість чеченської еліти виявилася нездатна або ж несхильна відмежуватися від радикалів. Тому образ Чечні в уявленні людей тісно асоціюється з тероризмом.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!