Сєрґей Лєбєдєв, Аґнєшка Гудзік, Фолькер Вайхзель.... Osteuropa. 2017, № 9–10. Wärmebild. Sondierungen im Osten Europas

Ростислав Загорулько ・ Грудень 2018

Публікації числа висвітлюють аспекти поточного громадсько-політичного життя України, Росії, Чехії, Литви. Значну частину присвячено релігійній політиці СССР часів відлиги й перебудови та Російській православній церкві.

Журналіст і письменник Сєрґей Лєбєдєв пише про Юрія Дмітрієва, який 1997 року відкрив таємне масове поховання жертв Великого терору поблизу Мєдвєж’єгорська («Свідчення мертвих. Юрій Дмітрієв, мандрівник архіпелагом»). Відтоді йому вдалося виявити й ідентифікувати чимало людських решток, опублікувати тисячі імен жертв сталінських репресій. Завдяки його зусиллям поховання в урочищі Сандармох стало меморіялом, який щороку відвідують сотні людей. Та від грудня 2016 року він перебуває під вартою за, вочевидь, сфальсифікованими звинуваченнями.

Письменник Мартин Поляк в інтерв’ю літературознавиці Аґнєшці Гудзік розповідає, що обрав славістику як дослідницький напрямок під впливом дитячих спогадів про бабусю («“Я вірю в силу розповіді”. Про історичну пам’ять, польський репортаж і чайну ложку на реверсі»). Висловлює переконання, що дух Европи полягає у багатовіковому співіснуванні людей, які розмовляли різними мовами, сповідували різні релігії; знищений націоналізмом, національними конфліктами та націонал-соціялізмом, він вартий того, щоб про нього пам’ятали. Свою мету Поляк бачить у нагадуванні про нього людям за допомогою наративу.

Політолог Фолькер Вайхзель береться спрогнозувати наслідки виборів у Чехії («Демократія у підвішеному стані. Парламентські вибори у Чехії 2017 року»). Переможцем, як відомо, став політичний рух «Акція незадоволених громадян» (ANO), що його очолює мільярдер Андрей Бабіш. Це дало йому потужні важелі впливу на економіку, політику та медії. Із другого боку, не маючи чіткої ідеологічної програми, Бабіш не обіцяв системних змін. Науковець підсумовує, що майбутнє Чехії визначать президентські вибори.

У Росії практично всі судові провадження закінчуються обвинувальним вироком, виправдувальні є винятком із правил, стверджує юристка, соціологиня та економістка Марія Шклярук («In dubio pro quo? Виправдання й верховенство закону»). Для пояснення природи феномену вона зіставляє судочинства Росії та Німеччини. У ФРН, за її словами, діє презумпція невинности. У РФ, навпаки, справу не буде закрито, якщо докази невинности обвинувачуваного є недостатніми.

Про мовне питання в Україні пише політолог Володимир Кулик («Чию пісню я чую… Україна: мовна політика та використання медій»). За його словами, після здобуття незалежности мовна ситуація в Україні змінювалася повільно. Російська мова панувала в багатьох сферах. Перелом відбувся лише внаслідок потрясінь 2014 року та російської аґресії. Державне реґулювання і зміни в суспільній свідомості привели до того, що українська мова зміцнила позиції.

Політологиня Юстина Будґінайте-Фрелі аналізує зміни, що відбулися в енергетичному секторі Литви («Лібералізація, диверсифікація, стійкість. Реструктуризація литовського енергосектору»). На її погляд, до кінця 2000-х років Литва значною мірою залежала від постачання енергії з Росії. Це робило її вразливою для політичного тиску з боку РФ. Та після десятиліття відкладених реформ структуру енергетичного сектору Литви було реорганізовано. Найбільш обнадійливі зміни відбулися на газовому ринку. Зокрема, впровадження третього енергетичного пакета ЕС дало змогу відділити постачальників від комунальних послуг, що створило основу для більшої конкуренції. Позитивні наслідки мало і будівництво терміналу для імпорту зрідженого газу в Клайпеді. Водночас Литва активно використовує поновлювані джерела енергії.

На тому, що Росія сповідує імперську політику сили, наголошує історик і соціолог Бено Енкер («Російський зовнішньополітичний поворот. Внутрішні передумови 2011–2013»). За його словами, свідченням цього є анексія Криму та війна з Україною. Основи такої політики було закладено під час президентства Дмітрія Мєдвєдєва, а її ініціятором виступив Владімір Путін. Призначаючи на відповідальні посади представників антиліберальних політичних сил, йому вдалося змінити внутрішньо- і зовнішньополітичний курси Росії. Відтак влада відмовилася від ідеї соціяльно-економічної модернізації держави за допомогою Заходу. Від 2012 року Кремль зосередився на мілітаризації, мобілізуючи економіку та суспільство проти «ліберального світу».

Дипломат Манфред Гутерер міркує про загрозу европейській безпеці з огляду на глибоку кризу відносин між Заходом і Росією через російську анексію Криму та неоголошену війну на Донбасі («Безпека від та з Росією. Коментар до поточних дебатів щодо Росії»). На його погляд, політика Европи щодо Росії повинна бути гнучкою. З одного боку, стільки стримування, скільки необхідно, з другого — стільки співпраці, скільки можливо. Европейські держави потребують безпеки від Росії. Та їм потрібна і безпека з Росією. Тому Захід має бути готовий до діялогу про спільну політику безпеки й часткове роззброєння з метою посилення довіри.

Важливість не так соціяльного аспекту, як національного питання у процесі захоплення сотень мільйонів людей ідеями комунізму в ХХ столітті наголошує історик і політолог Еґберт Ян («Мир між народами. Ідея та реальність комуністичного інтернаціоналізму»). Як показав час, федералізм та інтернаціоналізм, що їх обіцяли більшовики, були лише тактичним маневром. Сталінський терор, зокрема щодо цілих народів, дискредитував комунізм. Пошук механізмів встановлення мирних відносин між народами триває.

Історію російських німців у ХХ столітті можна зрозуміти, лише якщо вивчати її в контексті совєтської історії, переконаний історик Роберт Кіндлер («Совєтські люди. Російські німці між інтеґрацією та еміґрацією»). Репресії й дискримінація, як і інтеґрація німців у совєтське суспільство після смерти Сталіна, були варіяціями — часто трагічними — совєтської «нормальности». Нині, однак, їм немає місця в офіційній версії історії російських німців.

Кавказознавець Уве Гальбах зазначає, що в Росії існує переконання про спотворення в західній історіографії історії Російської імперії та Совєтського Союзу («Росія і Кавказ. Дві книжки про непрості відносини»). Та нові дослідження про російське панування на Кавказі повністю спростовують його. Автор першого, Єронім Перовіч, відтворює суперечливу картину непокори та адаптації жителів багатоетнічного Північного Кавказу. Автор другого, Філіп Амон, показує, що на Південному Кавказі, зокрема в Грузії, Росію сприймали неоднозначно: часом як захисника, а часом — як колонізатора.

Об’єктом зацікавлення історика Міхаіла Шкаровського є церковна політика в СССР часів Хрущова («Атака на релігію та церкву. Хрущов і Російська православна церква»). За словами дослідника, хоча перебування Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КПСС вважають за еру десталінізації та лібералізації (що загалом правда), та у випадку релігійної політики ситуація протилежна. 1958 року КПСС розпочала кампанію проти РПЦ, метою якої було її знищення. Релігійні погляди і переконання було оголошено реакційними. Проте атака на церкву провалилася. Однією з причин була нагальна потреба режиму в ній як інструменті зовнішньої політики.

Історикиня Катрин Бек уважає лібералізацію релігійної політики в СССР за одну з небагатьох успішних реформ часів перебудови («Реформаторські сили. Католицькі церкви і перебудова»). Спровокувавши соціяльні зміни, вона знайшла підтримку за кордоном. Зокрема, Римо-Католицька церква, яку очолював папа Іван Павло ІІ, розгледіла у ній можливість налагодити діялог із СССР. Виграла від реформи і Греко-Католицька (уніятська) церква, яку десятиліттями переслідували в Совєтському Союзі.

РПЦ переосмислює свою роль у суспільстві, стверджує домініканець Дитмар Шон. Про це свідчить її програмовий документ «Основи вчення Російської православної церкви про гідність, свободу та права людини». Декларуючи себе захисником людських прав і свобод, вона водночас формулює претензію на побудову в Росії суспільства за православними ідеями. РПЦ недооцінює релігійний плюралізм у РФ, інтеґрацію держави у глобалізований світ.

Від національно-патріотичного повороту 2012 року РПЦ відіграє важливу для влади роль, стверджує теологиня Реґіна Ельснер («Обмежене використання. Російська православна церква в зовнішній політиці Росії»). Режим використовує її для власної леґітимізації. Що ж до послуговування нею як інструментом зовнішньої політики, то тут Кремль зазнав поразки. Причина — її мультинаціональна природа, а тому відмінні від державної влади міжнародні інтереси.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!