Карла Гільшер, Аня Типнер, Кристоф Бартман. Osteuropa, 2018, № 1–2. Nackte Seelen. Svetlana Aleksievič und der «Rote Mensch»

Ростислав Загорулько ・ Квітень 2019

Публікації часопису присвячено білоруській російськомовній письменниці, лавреатці Нобелівської премії з літератури за 2015 рік, Світлані Алексієвич.

Літературознавиця й славістка Карла Гільшер пише, що Алексієвич створила новий літературний жанр. Із голосів численних співрозмовників вона складає хор, у якому – досвід усієї епохи. Її цикл з історії совєтської цивілізації, що розпочинається Другою світовою війною і закінчується руйнуванням совєтської імперії, – не про історичні факти, а про людські емоції й почуття. Алексієвич займається фундаментальними питаннями людського життя, має справу з вічною загадкою життя і смерти.

Славістка Аня Типнер називає розчарування важливою темою трьох останніх томів циклу Алексієвич «Голоси Утопії». Досвід кризи, спричиненої війною в Афганістані, аварія на Чорнобильській АЕС і розпад СССР призвели до великої невизначености. Дедалі більше людей уважають совєтську ідеологію за лицемірну. Та були й ті, хто розчарувався в постсовєтській дійсності. Це призвело до парадоксальних результатів, зокрема, повернення старих способів мислення і ностальгії за соціялістичним минулим.

Вручення Нобелівської премії з літератури Світлані Алексієвич викликало дискусію про статус її творів: критики сумнівалися, чи це література, як зазначає історик-германіст Кристоф Бартман. Алексієвич властиве розмивання меж жанру. Її методи журналістські, проте ефект її текстів літературний. Зібрані свідчення вона використовує задля створення пам’ятників епохи та її людей. Ухвалюючи рішення, Шведська академія керувалася розширеним поняттям літератури, яке загалом не є новим. У такий спосіб спонсори премії втілили намір вирізнити насамперед «ідеалістичну» літературу.

Спробою літературної антропології совєтської людини називає праці письменниці історик Кляус Ґества. На його погляд, культурні конструкти на зразок homo sovieticus дають змогу краще збагнути Совєтський Союз і його епоху. Водночас гомогенність цього антропологічного типу не відповідає розмаїттю і відкритості особистісного й соціяльного розвитку в СССР і його державах-наступниках.

Науковець із Вільного університету Берліна Клєменс Ґюнтер робить спробу оцінити творчість Алексієвич і зазначає, що деякі критики та читачі заперечують її літературний характер. Та вони не розуміють, що письменниця йде значно далі за просте накопичення свідчень. Розповіді очевидців зазнають під її впливом художнього перетворення. Творчий метод Алексієвич є монтажем, переконливість якого досягається завдяки діялогові й емоційності.

На невідповідність творів Алексієвич багатьом вимогам для отримання Нобелівської премії з літератури вказує літературознавиця і перекладачка Тине Резен. Вона означує жанр, у якому працює білоруська письменниця, як особливу форму свідчень очевидців і зауважує, що хоча критика й заперечує належність її творів до літератури, немає підстав сумніватися в автентичності інтерв’ю, що лежать в основі цих текстів.

У розмові Алексієвич із кінорежисером Стафаном Юленом ідеться про життя, письменство та реальність. Після створення великого «Червоного циклу» письменниця звернулася до екзистенційних тем. На її думку, тему особистого щастя тісно пов’язано з пошуком нової мови. Алексієвич уважає його за єдину можливість позбутися ненависти, яка нині панує в суспільстві.

Хоч ім’я Алексієвич часом асоціюється в людей із усною історією, її робота належить не лише до цієї дисципліни. Так уважає історикиня Юлія Обертрайс. Алексієвич редаґує і представляє свої інтерв’ю як письменниця. Що ж до усної історії, вона дає можливість висловитися людям, чий досвід відсутній ув офіційних історичних наративах. Окрім того, Алексієвич пропонує історії та іншим гуманітарним наукам численні можливості вивчення знехтуваних аспектів соціялістичного і постсоціялістичного суспільств. Насамперед – наслідків сталінського терору і того, як люди пережили радикальні зміни кінця 1980-х – початку 1990-х років.

Співвідношення національної і світової літератур у Алексієвич збагнути непросто, як стверджує професор Університету Санкт-Ґалена Ульрих Шмід. Називаючи себе білоруською авторкою, вона наголошує належність і до більшої російської культури, і навіть до космополітичного проєкту. Останнім часом таке самовизначення конфліктує з кремлівською ініціятивою «русского мира», яка має на меті пов’язати російських «співвітчизників», які мешкають за межами РФ, із батьківщиною – культурно і, зрештою, політично. Такі патріотичні тони Алексієвич не притаманні. Водночас її космополітичний образ не можна безконфліктно включити до поточних дебатів про білоруську національну літературу.

Непрості взаємини Алексієвич із білоруською владою наголошує докторантка Гамбурзького університету Іна Зданевіч. Попри те, що твори письменниці відомі в усьому світі, на батьківщині її недооцінено, а для режиму Лукашенка вона була персоною нон ґрата. На висвітлення її діяльности в медіях було накладено табу, і півтора десятиліття її праці не могли виходити в Білорусі. Літературознавче дослідження творчости Алексієвич – марґінальне, відсутня навіть біографія письменниці. Совєтські ностальгісти звинувачують її у наклепі, а білоруські націоналісти закидають їй писання російською. Іще складнішою ситуація стала після отримання Нобелівської премії з літератури – відтепер не помічати Алексієвич важче.

За словами славістки Ніни Велер, книжки Алексієвич «У війни не жіноче обличчя» й «Останні свідки» є одними з найвизначніших літературних осмислень Другої світової війни. Водночас вони є антитезою культу перемоги у «Великій Вітчизняній війні». Документальною прозою Алексієвич наслідує Алєся Адамовіча і Данііла Ґраніна, які також перетворювали спогади сучасників війни в літературні твори, викриваючи її заідеологізований образ. Письменниця має намір розповісти «всю правду» про війну, для чого використовує «живі свідчення» її сучасників.

Інтенсивне редаґування текстів своїх книжок, до якого вдається Світлана Алексієвич, є об’єктом частої критики, як зазначає славістка Йогана Ліндбладг. Обробка документального матеріялу не відповідає методології історичної науки. Втім, цей феномен пояснено в її книжках: спогади і почуття вимагають інших, аніж об’єктивні факти, форм. Послідовні ревізії Алексієвич послаблюють документальний і водночас посилюють літературний характер її текстів. Відтак свідок подій, який розповідає про них, стає ближчим до читача.

Публікація професорки слов’янського літературознавства і культурології Інсбруцького університету Андреа Цинк стосується книжки «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього». Авторка наголошує, що в ній ідеться не про події, а про почуття: самотність і біль, сором і любов. Вибух на Чорнобильській АЕС натомість відходить на другий план. Використовуючи технічні засоби прози, письменниця фіксує емоційний ефект і нове сприйняття життя, що їх викликала аварія серед постраждалих.

Творчість Алексієвич можна трактувати по-різному: як літературу, як усну історію, а ще – як масштабну морально-філософську рефлексію, – переконана соціологиня Єлєна Ґапова. «Червоний цикл» написано на основі досвіду відчаю і руйнування. Важливе місце в ньому посідає питання про сенс страждання. Кожна з книжок циклу відповідає на нього по-своєму. Зокрема, у першій, що розповідає про жінок у Другій світовій війні, страждання є результатом свідомої дії, тоді як у наступних герої зазнають його пасивно, часто безпідставно. У останньому томі «Час second-hand» втрата сенсу страждання перебуває у фокусі: кінець СССР супроводжує «моральна революція», яка знецінює людські життя і приносить жертви, що, своєю чергою, породжує нові страждання. Водночас у пошуках сенсу страждання відбувається перехід від колективного до особистого.

Завершує число публікація кінорежисера Стафана Юлена, присвячена документальному фільмові «Любов», що його впродовж чотирьох років робила невелика знімальна група, супроводжуючи Алексієвич, коли вона збирала матеріял для нової книжки. За словами автора, це не звичайний документальний фільм, а радше незалежне художнє опрацювання матеріялів інтерв’ю. Ця відкрита форма може не вписатися в рамки субсидій, що їх виділяють на кіно, та вона є адекватною кінематографічною відповіддю на літературну і людську щирість письменниці.

Наприкінці часопису вміщено бібліографію Світлани Алексієвич – перелік її книжок російською, білоруською та німецькою мовами, що побачили світ упродовж 1985–2017 років.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!