Мартін Поллак. Отруєні пейзажі

Світлана Ославська ・ Березень 2016
Чернівці: Книги — ХХІ, 2015.
Переклад з німецької Нелі Ваховської

Есей австрійського письменника Мартина Полака присвячено культурі пам’яті й витісненню злочинів минулого зі свідомости суспільства та окремих людей. Як і попередній Полаків твір, виданий українською, — «Мрець у бункері», «Отруєні пейзажі» написано з усвідомленням потреби публічно висловлюватися про злочини власного народу чи родини.

Отруєні пейзажі в Полаковому розумінні — це місця масових убивств і поховань, приховані за оманливою невинністю краєвиду. Ці території є втіленням моторошного саме завдяки дисонансу між кривавим минулим і нейтральним пейзажем. Тож ставлення до краєвидів має бути критичним. Як і до мови, що також буває отруєною, — як у випадку з поняттям ландшафту, що його переосмислили націонал-соціялісти, чи словами, що камуфлюють реальність, як-от «евакуація» замість «депортація».

Текст досить умовно поділено на три частини. В них автор, покликаючись на історичні дані і власні дитячі спогади, звертає увагу на спроби маскування злочинів, анонімність жертв і злочинців водночас із прагненням цих других зафіксувати на плівку процес убивства, на досвід життя людей, які фактично живуть на могилах (із вражень авторової мандрівки Західною Україною).

Часові рамки есею — ХХ століття від Першої світової війни, географічні — Центральна і Східна Европа, де живемо, як зауважує Полак, на велетенському кладовищі, не усвідомлюючи цього. Тут майже хвороблива культура пам’яті (меморіяли, дні пам’яті) співіснує із незліченними, невизнаними, ніким не зауваженими похованнями. «Цілі реґіони перетворилися на метафори безсенсовного вбивства і смерті», — автор має на увазі не лише нацистські табори смерти, але й менш відомі вбивства, скоєні у Словенії, звідки походить родина письменника. Ці місця є поштовхом до міркувань про «отруєні пейзажі»: Полакові важлива суперечність дідових мисливських оповідок про місцевість Горнвальд у Словенії і реальність, яку автор з’ясував уже в дорослому віці: праліс був місцем масових сховищ анонімних тіл у карстових печерах.

Понарський ліс, Куропати, Горнвальд, Катинь, Бабин Яр, Рехніц, Худа Яма — цей перелік місць масових убивств і поховань можна лише перервати, а не завершити, доки не знаємо про всі злочини. Знати про все не можемо, визнає Полак, але вже тепер маємо створювати мапу таких місць. Разом із оповідями про кожну окрему жертву вона «протидіятиме забуванню і витісненню». Полак пропонує фактично «зменшувати історію до людини», як висловилася Світлана Алексієвич з приводу своїх книжок про війну.

На думку письменника, вдавати, нібито масових поховань не існує, означає дати злочинцям змогу досягти мети: залишити злочини й жертв анонімними. Анонімність, якої маємо зректися, підкреслено і трьома чорно-білими світлинами, вміщеними між розділами книжки. Водночас автор не закликає покарати винних, установлюючи особистості жертв, і відмежовується від можливих закидів, що він, мовляв, прирівнює Голокост до інших масових убивств. Кожен злочин, на переконання Полака, варто розглядати окремо.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!